Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

— Ов, і донця Дарця тут? Ти чого прийшла сюди, дитинко?

Підлість, підлість… і ще раз підлість… Цей сам Костик ще торік (вона тоді ще навіть до гімназії не здавала!), як прийшов був раз за чимось до татка, то говорив їй „ви", а тепер при Лялі, при всіх… при Данкові в цей спосіб до неї?

Софійці теж, якби розум притемнило. „Нагадує" собі, що Дарка тут, і каже, якби змовилася з тим Костиком:

— Ти, Дарцю, шукаєш за Ориською? Іди, вона — на веранді… лагодить суконки на весілля своїй ляльці… іди, поможи їй…

Костик розреготався на Софійчину раду, якби сам чорт сидів у ньому. Так по-диявольськи, спокусливо регочеться, що за часок вся альтанка трясеться від сміху. Навіть… Данко, навіть він підсміхнувся. Дарка стає мокра в одній хвилині на всьому тілі. Вже втікала б, гнала б без віддиху з цього місця, але мусить стояти… мусить стояти, бо не певна, що як кроком рушить, то не захитається і не впаде…

— Боже, Боже, дай мені силу, щоб я могла піти звідси… зроби так, Ісусе…

Ісус вислухує її: вона робить крок і… не паде. Тоді обертається плечима і скоро, скоро, на яку тільки скорість дозволяють її спаралізовані ноги, втікає від цього недоброго місця і людей. Тепер сльози продирають собі дорогу і, нестримувані, скапують теплі одна наперед одної.

Недалеко брами, причувається, якби хтось гнав за нею. Щось стукнуло в мозок: не дай, Боже, щоб це був Костик чи навіть Софійка… бо не заручить за себе й своє добре виховання. Той „хтось" уже ось-ось коло неї… ще трохи й зможе її рукою досягнути. Обертається до ворога всім лицем і… не має сили вже завернути: Данко… сам Данко…

— Костик — свиня… не робіть собі нічого з нього… Він завжди такий…

Голос цей зціловує біль, і… відбирає всю силу.

— Паскудна свиня, — потверджує ще раз Данко.

Потім:

— Подивіться на мене…

Але вона не може цього зробити, хоч би хотіла, бо очі в неї червоні тепер, як у старого Иойни.

— Подивіться на мене… — просить він дальше… — подивіться на мене, я хочу бачити, що вам вже не прикро…

Тоді вона вже мусить показати йому свої червоні, щасливі очі. Він аж тепер направду обурюється:

— А з тим Костиком, то я поговорю… Я йому покажу, як…

Вона перелякується: щоб із цього не вийшла халепа. Тому просить його:

— Ні, ні… не кажіть йому нічого… Я вас прошу… я вас дуже прошу…

Він ще вагається, довго вагається, а потім каже:

— Добре, нічого йому не скажу, тільки тому, що ви просите… тільки тому…

Коло брами не знає: чи має йому подати руку перша, чи він це зробить, чи загалом цього не треба. Але й тепер він виручає її. Відважно й так свобідно, якби віддавна жили з собою, подає їй руку (така сама гнучка, як у Лялі):

— До побачення…

— До побачення…

Ледве пройшла кілька кроків, як завернуло її його питання:

— Ви виходите до вечірнього поїзда?

— Часом виходжу, — сказала Дарка правду.

— Бо я щовечора є на двірці… до вечірнього…

Він ще раз струшує перед нею своєю ясною чуприною, і вони розходяться: кожне в свій бік.

Два дні, що не видно було їм ані початку, ані краю, непевні, як дві години смерти, не виходила Дарка за браму дому.

Топтала стежки в саді й ждала чуда. Міг добрий карлик щастя так зробити, що всі „вони", що стільки спустошення наброїли в її світі, злетять одного дня на їх дім, як курява, і всю ту немилу пригоду заговорять, засміють, заворожать, щоб і пасма спомину не залишилось по ній.

Могла Ориська, приятелька й повірниця, закрастись одного дня попід плоти й розказати, розважити, попередити, донести все до словечка, що „вони" говорили про неї і на неї.

Але світ з Богом подав собі руки на змову проти неї: ніхто не переказував, ніхто не навідувався…

А тут сторожкі, байдуже, що каламутні вже і в окулярах, очі бабуні, як вірний пес, ходять слідом за нею. Дарка відвертає свої очі від бабусиних, але, коли неминучий припадок наткне одні на одних, — Дарчині сміються. Але як вони сміються? Так сміються, що бабуня, хоч нічого не говорить ані не питає, похитує головою.

„Гай, гай, тут щось твориться!"

А думки, вперті й неслухняні, хіба на ланцюги поприв'язувати їх, сіпаються все в один бік: туди! Туди, де твориться нове, невидане-нечуване. Туди!

Так було два дні. Третього дня, коли години так тяглися, так тяглися, якби хто їм ноги попутав, коли дома було так самітньо, що чути було відгомін стукоту власного серця, Дарка нагадала собі когось.

Обкинула оком уліво і вправо, чи хто не підглядає, і кукурудзами шмигнула до Сафтиної Марці.

Та перелякалась і відразу загрозила:

— А я ляльок не віддам… було не давати… Я вже їх на „наше" перебрала…

Дарка зніяковіла, аж змаліла.

— Я не прийшла по них, Марцю… Мені вже не випадає з ляльками бавитись, бо я вже гімназистка…

Марця