Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

наші письменники з такою легкою рукою беруться зображувати наш національний зрив, себто терпіння, невдачі, болі, тріюмфи, славу і ганьбу міліонів. Думаю: як у них мало справжньої любови до того, про що пишуть! На мою думку, це повинно бути щось такого величного і багряною кров'ю писане, щоб перед такою книжкою читачеві хотілося склонити голову, як перед Євангелієм. На мою думку, це просто національний прогріх від тих справ починати вправляти своє перо. На них письменник повинен щойно зломати своє перо. Коли думаю, що колись з-під чийогось пера появиться така книжка про зрив і змагання нашого народу, то вона в моїй уяві все носить назву „Книга мого народу". В моїй уяві в тій книзі сама любов і сама ненависть, сама помста і саме прощання.

— Так на ці справи дивляться у великих зрілих літературах, і тішусь, що чую такі слова з Ваших уст. Наші читачі і рецензенти мають усі однакові, готові закиди, наче на політичному вічу: „ви не патріот", „ви не патріотка!" Це робить ефектовне вражіння.

— Всі-всі щодо одного закиди прийму тільки проти цього одного з цілою рішучістю застерігаюся: національні питання не находять зображення в моїх книжках не тому, що в мене нема зрозуміння для них, не тому, що мене не болить недоля мого народу, не тому, що я не радію його досягненнями, але тому, що вважаю своє перо ще заслабе, щоб могло гідно торкнутися цих справ. Тільки тому.

— А що, на Вашу думку, цікавить найбільше у Ваших книжках тих, що читають їх так, як треба?

— Направду, ніколи не можна знати й не вгадати, що цікавить людей в якімсь авторі. Мене, наприклад, багато жінок питало, чи пристійний Данко з „Метеликів на шпильках", чи це автентична постать. І я мусіла відповісти (коли хотіла сказати правду), що — так, що, дійсно, колись був такий Данко з очима, як незабудьки, і що сьогодні той „Данко" — одна з музичних буковинських слав.

— Мало хто в нас знає, що Ви буковинка.

— Так, я буковинка. Навіть не тим, що уроджена там і вихована на тій землі, але тим якимсь віковим прив'язанням до того закутка нашого краю, тою тугою, що за дванадцять чи тринадцять літ не змаліла ані на волос. Я не буду про це говорити, бо Ви мене, може, і не зрозумієте. Свою любов і свою тугу за своєю батьківщиною можу хіба порівняти до відчування нашого селянина, коли він вибирається зі свого села до Канади.

— Чому Ви виїхали звідти?

— Чому покинула я свою найтіснішу батьківщину? Відповідь на це питання ніяк не надається до літературного журналу. Зрештою, відповідаючи на це питання, треба було б говорити не про мене, а про мого батька. Я можу сказати тільки, що батько мій, позбавляючи мене батьківщини, приятельок і всього того, що в'яжеться з цими двома поняттями, дав мені щось більше: дав мені віру, що в житті є щось, що треба ставити вище понад все особисте. Тому, власне, так дуже болить мені докір, немов би я почувала себе замало українкою. Я перейшла тверду румунську школу українського патріотизму, й те українство занадто гострим і занадто глибоким клином врізалося в моє серце, щоб я могла хоч би на мент забути про нього.

— Ще одно: вже зовсім недискретне питання, яке так люблять читачі, — „Ваші плани на майбутнє?“

— Чого провокуєте мене до злобної відповіди? "Плани на майбутнє", Боже мій! Чомусь мимохіть нагадується мені інтерв'ю репортера з "Нового Часу" із "расовою українкою", яку він теж питав про плани на майбутнє. Ні, ні, про ніякі плани на майбутнє не хочу говорити, бо не хочу, щоб мене взяли за несловну! Інколи думаю: якби усі наші малярі, письменники, будівничі театру додержали були слова про "плани" на майбутнє, коли давали його різним представникам різної преси, то наша культура, напевне, перегнала б нас на кілька десятиліть. Нап'єтесь чаю?

„Назустріч“, № 3. — 1936 р.

Метелики на шпильках
I

Дарка народилася в другій половині червня. Коли минаються суниці, а починають бриніти ранні вишні. Тому Дарчині уродини припадали все на двадцять дев'ятого червня.

Від сьомого (а може, скоріше?) року життя мала Дарка кілька брунатих веснянок (якби горобчик надзьобав) на насаді вигідного (бо трохи заширокого) носика й свої мрії, що про них ніхто не знав.

Інколи вечером, коли сон підсувався до ліжка так близесенько, що своїми мохнатими пальцями торкався повік, Дарка бачила двадцять дев'ятого червня, який вимахує не то бомбоньєрою з цукерками, не то листівкою з голубчиком, що несе лист у дзюбку.

Часом замість голубчика був віночок-серце з незабудьків з написом: "У день Янгола".

Не треба казати, що листівка мусіла мати марку, перебиту поштовою печаткою, мусів принести її сам листоноша і в сам день її уродин.

Такі були таємні бажання Дарчиного серця. Але ж хто мав це відгадати?

Одних уродин, коли Дарка не вміла так повестись, щоб виглядало, що вона тішиться з дарунків, мама розсердилася й назвала її "невдячною дитиною". Дарка не хотіла зробити мамі прикрости: до вечора того дня вихвалювала всі до одного дарунки й бігала по кімнатах, якби з надміру радости. Та це небагато помогло: мама зразу пізнала, що вона вдає.

Вечором прийшла до неї до ліжка бабця й випитувала, чи її часом не болить щось у грудях, може, має коли памороки, може, почувається так, якби велику дорогу зробила? Дарка на все відповідала: ні, ні, ні.

Рано, перед сніданням, примусили її випити якийсь гіркий чай: по цьому пізнала Дарка, що її вважають за хвору. Щоб не приспорювати журби мамці й бабці, постановила Дарка забути й переболіти листівку з голубчиком. Потім ще щось раз чи два снилося Дарці, що