Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде
Модерність прози Ірини Вільде насамперед полягала у новаторстві її мікрообразів і метафор. Вона відмовилася від основоположного естетичного концепту реалізму — детально-масштабної фактографічности. Ядро експресивности її стилю зміщується від соціяльної панорамности до інтимної пародоксальности світопереживань, коли кожний образ чи деталь перетворюються на сплески живої духовности, а майже кожна метафора — на мікрофілософему буття. Тому її проза завжди таїть у собі легку імпульсивність, несподівано-химерне переосмислення буденности і звичайности. У цьому сенсі Вільде витворила свою традицію в українській літературі, яка сьогодні, може, найповніше явлена нам у прозі Марії Матіос.
Посилена жіноча ідентичність її героїв промовляла про нову і могутню тенденцію в літературі міжвоєнної доби — як європейській, так і в українській. Жіноче серце, жіночий погляд, жіночий зміст стають важливими елементами загальнокультурної повноти. Великі таланти нової ґенерації від Вірджинії Вулф до Симони де Бовуар відкривають цілі пласти незбагненного через інтерпретацію, як сказав ще Ґете, „вічно жіночого". І в тому, що українська література у цей період явила світові цілу плеяду яскравих талантів-жінок — Наталена Королева, Дарія Віконська, Олена Ржепецька, Галина Журба, Докія Гуменна, Олена Цегельська, Марія Струтинська, Дарія Ярославська, Ольга Дучимінська, Оксана Лятуринська, Олена Теліга, Наталя Лівицька-Холодна та ін. — виявлявся особливий ідейно-почуттєвий порив цілого покоління. Серед цього грона ліро-психологічна проза Ірини Вільде, її життєва позиція і багатство мистецької фантазії вирізнялися як надзвичайний здобуток часу, як ствердження нової української Особистости — гордої, розкутої, відкритої до віянь буремної епохи.
Олег БАГАН
Еротика, патріотизм, плани на майбутнє
(Розмова з Іриною Вільде)
Представник нашого журналу[4] звернувся до п-ні Ірини Вільде — єдиної нагородженої цього року „Т-вом письменників і журналістів" за дві книжки, видані нею в 1935 р. („Химерне серце" і „Метелики на шпильках"), а саме відзначені другою нагородою, щоб вона ласкаво відповіла йому на кілька питань. Треба було якось виправдати таке прохання, і розмова почалась таким вступом:
— Вам, може, невідомо тут, у Коломиї, де Ви і так живете самотньо, які головні закиди ставлять Вашим книжкам. Навіть якби Ваші близькі знайомі і думали собі те саме, то, певно, не сказали б Вам цього просто в очі. Ці закиди: тематика Ваших книжок. Кажуть: еротика…
— Я цього і сподівалась. „Виводжу самі жінки, що поза еротикою і світа не бачать", правда? Зовсім не торкаюся суспільницьких, з рідного ґрунту, мотивів? Ці закиди несправедливі для мене. Я дивлюсь на ці справи інакше. Я навіть від еротики у своїх писаннях далека. Мене тільки поки що, так поки що, охопив якийсь неспокій за людське серце, таке, яке воно є саме в собі без тієї сітки всіх ниток і вузликів, що в'яжуть його із зверхнім, чи пак, суспільним світом. Інколи маю вражіння таке, що деякі людські серця окружають хвилі неспокою навіть тоді, коли у відношенні до зверхнього світа в тієї людини „все в порядку". Ні, це не вражіння, це таки так направду є: щось є в нас неспокійне, що хвилюється на вид поїзду в пітьмі, що їде кудись у світи, що попхенькує на вид від лету журавлів у „теплі краї", що хвилюється перед годиною, коли має листонош надійти (ану ж, ану ж прийде якась вістка з світу і змінить до ґрунту наше життя!). В тім неспокою і ожиданні чогось нового всі мої героїні такі подібні одна до одної, що всі вони скидаються на одну рідню. Чи Уляна з „Пригода Уляни", що, вирвавшись за стільки років раз до більшого міста та ступає по тротуарі, не повна того напруженого, густого неспокою, що щось станеться з нею…, щось конче мусить статися, бо ж вона, може, перший і останній раз у цьому місті?! І те „щось" проявляється у знайомстві з молодим мужчиною. Чи можна брати їй за зле це знайомство, цій такій „порядній" у найбільш заскорузлім розумінні цього слова і — такій собі пересічній жінці. Чи ж ця Уляна не рідна сестра пані Марії з „У весняний вечір", що хвилюється на вид зломаної галузки вишні, бо щось передчуває, лише ще схопити не може того, що твориться в серці її дитини? А чи ж ці знову дві не подібні, власне, своїм внутрішнім неспокоєм до Дари із „24 годин"?
— Приходить мені на думку, що, може, добре було б до деяких наших книжок писати передмови і поясняльні статті, як це роблять тепер із повним виданням Шевченка у Варшаві. Нікому з нас і в голову не прийде ставити такі закиди до творів чужих великих письменників, але в нас… Писати про химерне жіноче серце тоді, коли „Рідна Школа" потребує грошей і в Тернополі мають будувати цукроварню! Що за легкодушність наших письменників! Обіцяйте, Пані, що скоро перейдете до чогось поважнішого…
— Ні, ні, доки не впораюся з цим малим світиком — з людським серцем, не візьмуся, просто не зможу сягнути до ширших проблем людського життя. У мене свій, зрештою, не такий уже ориґінальний, погляд про твори суспільного характеру, но, скажу, ширшої, позаеґоїстичної тематики. Часом дивуюся, що деякі
