За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

Більше ніяких лікарень. Ніяких стирчань у вибілених будівлях по всьому світові, доки лікарі випробовують на тобі засіб за засобом, жоден з яких не діє.

Якщо вже помирати, хотілося б спочатку справді пожити.

А вже потім я помру.

Кидаю погляд на сердечко, думаючи про той фатальний останній день. У якомусь поетичному місці. Може, на пляжі. Чи на човні десь на Міссісіпі. Аби тільки без стін. Я міг би замалювати пейзаж, зробити свою останню карикатуру, на якій показую середній палець всесвіту, а тоді кусаю великий.

Я жбурляю записку на ліжко, оглядаю простирадла і навіть злегка нюхаю їх для певності. Крохмаль і відбілювач. Звичайні лікарняні пахощі. Добре.

Опускаюся в рипуче шкіряне лікарняне крісло-гойдалку біля вікна й відсуваю вбік купу кольорових олівців і альбомів, дістаючи ноутбук з-під стосу ксерокопій політичних карикатур 40-х років, на які колись рівнявся. Відкриваю браузер і набираю в ґуґлі «Стелла Ґрант», на багато не розраховуючи. Вона схожа на тих дівчат, що мають лише максимально приватні сторінки у фейсбуку. Чи галімий твітер-акаунт, де вона репостить меми про те, як важливо мити руки.

Однак перший результат — це сторінка в YouTube під назвою «Не зовсім таємний КФ-щоденник Стелли Ґрант», повна не менш як сотні відео давниною від шести років чи близько того. Примружуюся — назва сторінки здається на диво знайомою. О Боже мій, це ж той нещасний канал, посилання на який скинула мені мати кілька місяців тому, намагаючись заохотити мене серйозно ставитись до лікування.

Може, якби я знав, що на вигляд вона така…

Прокручую вниз до першого запису, пучкою клацаю на відео маленької Стелли з повним ротом металу й кінським хвостиком. Намагаюся не розсміятися. Цікаво, які тепер на вигляд її зуби, — я ж бо ніколи не бачив її усмішки.

Мабуть, дуже гарні. Вона явно з тих, хто справді ставить собі на ніч зубний фіксатор, замість того щоб лишати його збирати пил на поличці у ванній.

Здається, мій навіть додому від ортодонта не доїхав.

Вмикаю гучність, і її голос ллється з моїх динаміків.

— Як усі фіброзники, я народилася смертельно хворою. Наші тіла виробляють забагато слизу, і цей слиз любить потрапляти в легені й спричиняти інфекції, змушуючи легені де-гра-ду-вати.

Маленька дівчинка затинається на великому слові, перш ніж яскраво всміхнутися на камеру.

— Зараз мої легені працюють на п’ятдесят відсотків.

Запис відстійний, а коли вона обертається, я впізнаю сходи, на яких вона стоїть, — це головний вхід до оцієї лікарні. Не дивно, що вона так добре знає всі стежки довкола. Вона все життя приїздила сюди.

Я всміхаюся маленькій дівчинці у відповідь, хоча цей запис — найдешевше з усього, що я будь-коли бачив. Вона сідає на сходах, глибоко вдихає.

— Докторка Гемід каже, такими темпами мені потрібна буде пересадка легень ще до того, як я піду до старшої школи. Пересадка мене не зцілить, але дасть більше часу! Хотіла б я мати ще кілька років, якщо тільки мені пощастить їх отримати!

Знайшла кому про це розповідати, Стелло.

Вона хоча б має шанс.

Розділ 3

Стелла

Я натягаю синій віброжилет, застібаючи на тулубі з допомогою Барб. Він нестерпно нагадує рятувальний жилет, якщо не враховувати вимикача, що стирчить із нього. На крихітну мить я дозволяю йому побути рятувальним жилетом і виглядаю у вікно, уявляючи себе в Кабо на човні з Мією й Камілою, у вечоровому сонці, що сяє над обрієм.

Крики чайок, піщаний пляж вдалині, по пояс оголені серфери — а тоді мимохіть думаю про Вілла. Моргаю, і Кабо блякне, а перед очима проступають голі дерева за вікном.

— Отже, Вілл. То він фіброзник? — питаю я, хоч це очевидно.

Барб допомагає мені застібнути останній ремінь. Відтягую плече жилета, щоб той не муляв мою худу ключицю.

— Фіброзник, і це ще не все. B. cepacia. Він учасник нового випробування цевафломаліну. — Вона нагинається, вмикає апарат і дивиться на мене.

Мої очі розширюються, і я дивлюся на свій величезний тюбик антисептика для рук. Я була так близько до нього, а в нього B. cepacia? Це ж практично смертний вирок для людей з КФ. Пощастить йому, якщо протягне ще кілька років.

І це якщо він дотримуватиметься режиму так само невідступно, як я.

Жилет починає вібрувати. Сильно. Відчуваю, як слиз у легенях потроху розсіюється.

— Підхопиш таке — і можеш зробити ручкою своєму шансу на нові легені, — додає вона, пильно дивлячись на мене. — Тримайся подалі.

Я киваю. Авжеж, саме так я і збираюся чинити. Мені потрібен той додатковий час. До того ж цей хлопець надто зациклений на собі, щоб бути мені до смаку.

— Випробування, — починаю я, дивлячись на Барб і підіймаючи руку, щоб зробити паузу в розмові, адже кашляю згустком слизу.

Вона схвально киває й простягає мені типове блідо-рожеве судно. Я спльовую в нього й витираю рот, перш ніж заговорити.

— Які в нього шанси?

Барб видихає, хитає головою, а вже тоді зустрічається зі мною очима.

— Ніхто не знає. Препарат надто новий.

Однак по її очах зрозуміло все. Ми замовкаємо, і лише апарат пихкає — жилет усе вібрує.

— Готово. Треба щось, перш ніж я піду?

Усміхаюся, благально дивлячись на неї.

— Молочний коктейль?

Вона закочує очі, вперши руки в боки.

— Я що тепер, покоївка?

— Треба ж користатися перевагами, Барб! — кажу я, і вона сміється.

Вона йде, і я сідаю знов, усім тілом здригаючись під дією віброжилета. Мої думки блукають, і я пригадую обличчя Вілла, що відбивається у склі ВНІТ, коли він стоїть позаду мене з зухвалою посмішкою на обличчі.

B. cepacia. Жорстоко.

Але розгулювати лікарнею без маски? Не дивно, що він узагалі її підчепив, з отакими витівками. Скільки разів я бачила в лікарні цей тип людей — злічити не можу. Недбалі бунтівники в дусі «Хороброго серця», відчайдушно намагаються кинути виклик своєму діагнозу, доки всьому не настане кінець. Це навіть не оригінально.

— Гаразд, — каже Барб, зі своєї королівської щедрості принісши не один, а два молочні коктейлі. — Будеш зайнята цим трохи.

Вона ставить їх на стіл біля мене, і я всміхаюся її знайомим темно-карим очам.

— Дякую,