За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

— Гаразд. Приємного вам часу!

Я натискаю кнопку «прийняти», і на екрані повільно проступає обличчя По з густими чорними бровами поверх знайомих теплих карих очей. Він постригся, відколи я бачила його востаннє. Коротше. Охайніше. Він усміхається мені від вуха до вуха, і я намагаюся всміхнутись у відповідь, але зрештою виходить щось більше схоже на гримасу.

Я не можу викинути з голови образ батька. Такий сумний і самотній, у ліжку, і все одно зморшки на його обличчі глибокі й сповнені виснаження.

А я навіть не можу відвідати його.

— Привіт, mami[3]! Вигляд у тебе ФІГОВИЙ, — каже він, відставляючи свій молочний коктейль і мружачись на мене. — Знов накидаєшся своїми шоколадними пудингами?

Я знаю, що в цьому місці маю засміятися, та, схоже, вже витратила свій денний ліміт удавання. А ще навіть не пів на десяту.

По хмуриться:

— Отакої. Що сталося? Це через Кабо? Знаєш, обгоріти на сонці — не жарт.

Я відмахуюсь і натомість підіймаю тацю, наче іграшку, щоб показати По мій «сніданок лісоруба». Яєчня, бекон, картопля й молочний коктейль! Звичайна річ для наших побачень за сніданком.

По дивиться на мене з викликом, наче мені не вдасться так просто змінити тему, але не може у відповідь не підняти свою й продемонструвати мені ідентичний сніданок — ось тільки його яєчня гарно прикрашена цибулею-різанцем, петрушкою і… Стривайте.

Ні фіга собі, трюфелі!

— По! Де ти трюфелі доп’яв?

Він підводить брови, всміхаючись.

— Треба з собою приносити, mija[4]! — каже він і переміщує веб-камеру, щоб показати візок для ліків, перетворений на ідеально впорядковану полицю зі спеціями. Замість пляшечок із пігулками він уставлений банками та особливими приправами й стоїть під капличкою його улюбленого скейтбордиста Пола Родріґеса й всієї колумбійської збірної з футболу. Типовий По. Їжа, скейтбординг і fútbol — три його БЕЗУМОВНО улюблені речі.

У нього на стіні висить стільки футболок, що вистачить одягти всіх фіброзників на цьому поверсі й створити поганеньку, серцево-судинно-кволу збірну.

Камера хитається до нього, і я бачу груди Ґордона Ремзі, що визирають з-за його спини.

— Але спочатку — наші закуски!

Він підіймає жменю таблеток креону, що допоможе нашим тілам перетравити їжу, яку ми зараз з’їмо.

— Найкраща частина кожної трапези! — саркастично кажу я, набираючи в руку червоно-білих таблеток з маленької пластикової чашечки біля моєї таці.

— Отже, — каже По, проковтнувши останню зі своїх. — Якщо вже ти небалакуча, поговоримо про мене. Я сам! Готовий до…

— Ти порвав з Майклом? — сердито питаю я. — По!

По робить глибокий ковток молочного коктейлю.

— Може, це він порвав зі мною.

— Справді?

— Так! Гаразд, це було взаємно, — каже він, а тоді зітхає й хитає головою. — Байдуже. Я порвав із ним.

Я хмурюся. Вони ідеально підходили один одному. Майкл любив скейтбординг і вів надзвичайно популярний блог про їжу, за яким ревно стежив По три роки, перш ніж вони познайомилися. Він був не такий, як інші, з ким зустрічався По. У певному сенсі старший, хоча йому щойно виповнилося вісімнадцять. А найважливіше — з ним По ставав інакшим.

— Він тобі дійсно подобався, По. Я гадала, він — той самий.

А мала б здогадатися. По міг би книгу написати про страх серйозних стосунків. Що, втім, ніколи не зупиняло його в пошуку чергового романтичного захоплення. До Майкла був Тім, тиждень по тому може бути Девід. І, чесно кажучи, я трохи заздрю йому з його шаленими романами.

Я ніколи раніше не закохувалася. Тайлер Пол явно не рахується. Та якби я й мала шанс, зустрічатися з кимось — це ризик, якого я зараз не можу собі дозволити. Треба лишатися зосередженою. Лишатися живою. Отримати донорські легені. Зменшити батьківське горе. Це практично робота на повну ставку. І в ній точно немає нічого сексуального.

— Ну а він не той, — каже По з таким виглядом, ніби нічого особливого не сталося. — Коротше, до біса його, правильно?

— Ну, в тебе з ним принаймні щось було, — кажу я, знизуючи плечима, доки длубаюся у своїй яєчні.

Бачу перед собою багатозначну посмішку Вілла, коли вчора сказала йому, що в мене вже був секс. Козел.

По сміється, сьорбнувши молочного коктейлю, але вдавлюється й починає задихатись. Монітори життєвих показників по той бік ноутбука завивають, доки він намагається вдихнути.

О Господи. Ні, ні, ні. Я підстрибую.

— По!

Відштовхую ноутбук і вибігаю в коридор, коли на посту медсестер лунає сигнал тривоги. Кожна пора мого тіла заповнена страхом. Чийсь голос вигукує:

— Кімната 310! Рівень кисню в крові небезпечно падає. Падає!

Падає. Він не може дихати, не може дихати.

— Він задихається! По задихається! — кричу я, і мої очі наповнюються сльозами.

Я лечу по коридору слідом за Джулі, натягуючи маску на ходу. Вона вривається у двері попереду мене й заходиться перевіряти монітор, що пищить. Я боюся глянути. Боюся побачити, як По страждає. Боюся побачити По…

В порядку.

Він уже в порядку, сидить у своєму кріслі так, наче нічого не трапилося.

Полегшення охоплює мене, і я вкриваюся холодним потом, доки він переводить погляд з мене на Джулі й з боязким виразом обличчя підіймає свій сенсор на пальці.

— Вибачте! Він злетів. Я не примотав його знову після душу.

Повільно видихаю, усвідомлюючи, що весь цей час затамовувала подих. Що важкувато зробити, коли твої легені ледве працюють.

Джулі притуляється до стіни, явно шокована не менше за мене.

— По. Господи. Коли твій датчик кисню ось так падає… — вона хитає головою. — Просто надінь його знову.

— Мені він більше не потрібен, Джул, — каже він, дивлячись на неї. — Дозволь, я його зніму.

— У жодному разі. Зараз твої легені ні на що не годяться. Ми мусимо пильнувати за твоїм станом, тож ти маєш надіти цю штукенцію.

Вона глибоко вдихає й простягає шматок клейкої стрічки, щоб він міг примотати сенсор на місце.

— Будь ласка.

Він голосно зітхає, але знов приєднує датчик на кінчику пальця до датчика кисню в крові, який носить на зап’ястку.

Я киваю, нарешті переводячи подих.

— Я згодна, По. Не знімай його.

Він мигцем дивиться на мене,