Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
— Не те, не те, — хотілося крикнути Коржеві, та щось стояло в горлі клубком і заважало говорити.
Господарі зацікавлена розглядали чудернацького гостя з обличчям, знівеченим невільницьким тавром, у драній свитині, але з коштовною шаблею і в нових добротних чоботях і штанах.
Корж відчував їх запитливі погляди і з зусиллям вклонився.
— Добрий вечір, — сказав він стиха, намагаючись приховати своє хвилювання.
— Добрий вечір і вам. Сідайте, чоловіче. Що скажете? — вказав господар на лаву.
— Корж я… Данило… Мабуть, чули? Це моя хата була.
Сиверяни розповідали викотцям про Коржа і його втечу з Сивери.
— Добрий козак. Справжній вояка. Не хотів вклонятися клятому пану та його Соплі, - додавали вони, тріпнувши чуприною.
Господар одразу пригадав усе і запросив Коржа на покуття:
— Сідайте, козаче. Хліба-солі нашої не погордуйте.
Корж сів, і важке, напружене мовчання зв'язало всіх. Парубки дивилися на невільницьке тавро, а господиня зблідла, як крейда, і схопилася за піч, бо ноги її не тримали.
— Авжеж, знаємо, — заговорив господар, відчуваючи, що мовчанка стає незручною. — Розповідали нам люди. Що ж, ви… зовсім сюди, чи то як?..
Корж мовчки знизав плечима. Хіба знав він, що буде завтра! І знов непереносне мовчання налляло повітря важким свинцем.
В цю мить до хати вдерся Мурза і кинувся лапами на плечі Коржеві. Поява Мурзи розрядила напруження.
— Бачте, який гладкий! — поляскав собаку господар. — Це моя стара його пильнувала.
— А скажіть, дядьку, де це вас так покалічило? — не витримав один з парубків.
— В неволі був. Забрали торік людолови, — відповів Корж, пестячи Мурзу. — Ну, цуцику, годi! Іди на двір справляти свою службу собачу.
Господар розгубився. Чув він, що Корж людина прямолінійна і сувора. Сваритися з ним було небезпечно і невигідно, та й соромно вигнати звільненого невільника, бо ж скрізь повелося допомагати їм. Але ж з другого боку — хата, земля… Дійсно, що за ними пан Бжеський закріпив цю хатину, з наказу його вони й оселилися тут. Та соромно ховатися за панську спину, за ворога.
І, намагаючись не дратувати Коржа, він сказав:
— А ми тут торік восени оселилися. Не з своєї волі — з панської. Він дав нам цю хату й корови…
— Та що ти, здурів?! — раптом втрутилася господиня. — Людина з дороги, голодна, а ти… Іди до комори, принеси огірки та горілки наточи або меду.
Втручання було до речі: хазяїн швидко вийшов з хати, а парубки підсунулися до Коржа і почали розпитувати його про Туреччину. Корж спочатку відповідав неохоче, та коли на столі запарував борщ, раптом розм'як і відчув, як він страшенно втомився за цей нелюдський рік, і, забувши, що перед ним чужі, невідомі люди, почав розповідати щиро й просто, як розповідаєш в дорозі випадковому попутникові або зустрічному десь у шинку.
Оповідання Коржа зворушило і розхвилювало родину. Їм було нестерпуче соромно перед Данилом, але таємна тривога за хату і землю ссала їх весь час, і вони майже зраділи, коли Корж спитав їх:
— Ну, а як же тепер буде? Чи приймете мене зимувати? Бо ж, щиро кажучи, — нема де мені, бурлаці, схилити голову.
— Аякже ж! Хіба ми бусурмани якісь? — всміхнувся господар, ладен перехреститися від радості. — Хоч і живемо ми тут з панської волі, таж совісті ще не втратили.
А баба добре підрахувала все в думках і хитро додала:
— Тільки не пишіться тепер, дядьку, сиверським, а пишіться низовим козаком, бо ж чортів пан пожене вас на толоки і шарварки, а управитель вимагатиме данин і за цей рік, і за минулий.
— Ну, на це в нього руки короткі, - зиркнув на неї Корж, вперше посміхнувшись у вуса. — Бо кого-кого, а мене уся Січ добре знає, і в реєстрі я вже чимало років.
На тому й заспокоїлися. Баба на радощах постелила Коржеві нову бараницю і від пережитих вражень довго не засинала. Корж їй вподобався, але страх втратити хату примушував її напружено шукати виходу. І дивлячись на доньку Килину, що заплітала на ніч косу біля каганця, подумала, що непогана пара був би їй Корж.
Килині Корж теж припав до вподоби, але коли мати розповіла їй про свої наміри, Килина, ряба кирпата дівчина, закрилася рукавом і стала удавано охкати, що Корж — потвора й каліка. Мати гримнула на неї, вилаяла дурепою і почала радитися з чоловіком так, ніби справу вже полагоджено, і з того ж дня повела на Коржа справжній наступ. При кожній нагоді вона тлумачила йому, що козак без жінки, як сповите немовля, бо ж без господині не можна йому ані піти у похід, ані перезимувати. Корж розумів, що вона має рацію. Це був не бурлака, а природний землероб і господар. Він добре знав ціну жінці, але лють і образа, зазнана від Горпини, ще кипіла у нього в грудях, та й майбутнє було надто тьмяне й непевне, і хоч як упадала навколо нього господиня, він ще не думав про нове одруження.
Дні йшли одноманітні, нудні й похмурі, як мжичка. Осінь була вогка і дощувата. Сивера потопала у чорноземній багнюці, і довгими вечорами не хотілося Коржеві плентатися за півмилі до шинку, ледве витягаючи чоботи з калюж. А бабі це й до речі. Вона примушувала Килину шити, прясти й вишивати перед Коржем, щоб вихваляти її господарські здібності, або удавала хвору і наказувала їй варити кашу та борщ, вареники та лазанки і все повторювала, що Горпина тому й потурчилася і зрадила чоловіка і віру, що поласився Корж на вроду та на довгі коси, а не вибрав собі працьовитої господині. Корж мовчав, прислухався до цвіркуна, дивився на димучу скіпку в світці або на тьмяний лойовий каганець, відчував тепло вогню, і ліньки йому було думати або розмовляти. Тепло, м'яко, ситно й затишно. Чого ще треба змученому працею та неволею тілу? Дрімота оповиває думки, огортає всю істоту солодкою млістю, і неохота сперечатися з цокітливою, привітною бабою. А господиня або збігає до льоху та наточить йому повну кварту горілки, або підсмажить сала чи то горіхів, до яких Корж був дуже ласий.
А баба лютувала в думках.
«От клятий! — лаялася вона про себе. — Прийшов, сів на шию: годуй його, напувай, а він тільки боки відлежує». І забувала, що живе вона у Коржевій хаті, що доїть його корови, що ласує яблуками та вишнями з дерев, посаджених руками того ж Коржа. А Килина сохла за Коржем
