I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський

«Ну що ж, — подумав я, — раз пішла така заруба, треба діставати козирного туза з рукава».

Я ще мав у своєму набутку декілька заборонених прийомчиків. Здається, трапилась слушна нагода ними скористатися.

— Гей, я здаюся! — голосно вигукнув я, щосили підкидаючи в повітря сокирку.

Та поки мій ворог, задравши пику, слідкував за її польотом, я, сильно відштовхнувшись від землі, правою ногою наніс йому потужний удар у щелепу. Зуби з пащеки так і сипонули на асфальт, а сама мавпа, відлетівши убік, випустила з рук серпа. У ту саму мить сокирка знову опинилася у мене в руках. Одним стрибком подолавши відстань між нами, я заніс її над головою супротивника.

— Не честно-о-о-о-о-о! — заревла трибуна, де зібралася уся нечисть.

— Лежачого не б’ю-ю-ю-ю-ють!!! — заверещав підор, прикриваючи голову пазуристими лапами.

— Піднімайся, погань! — шляхетно проказав я. — Ми багато разів найобували один одного. Але прийшов час у чесному герці визначити, хто з нас сильніший! — проте не втримавшись, таки копнув його ногою по яйцях.

Та моя нога наштовхнулася у пахвині на щось тверде. Здається, ця мерзота ще й на яйця вдягла захисну мушлю.

— Ой-ой-ой, — удавано заплакав підарас, хапаючись за геніталії, але в ту ж мить вправно підсік мене знизу правою лапою.

Якого там «лежачого не б’ють»! Як тільки я впав на спину, ліваки на трибуні щосили заревли: «Убий його! Убий бандерівця! Убий націонал-фашиста! Мочи натурала-а-а-а-а!».

Підхопивши з асфальту серпа, мавпа раз у раз завдавала ударів, від яких я ледве увертався, відбиваючись окоренком сокирки. І раптом трапилося страшне. Під навалою тих ударів мій вірний бойовий товариш, сувенірна гуцульська бартка, не витримала. Вона тріснула, лишивши у мене в руках тільки дерев’яний обушок, в той час як металева частина відлетіла убік. В ту саму мить ворожа зброя, розпоровши свитку, увіп’ялася мені в плече. Перша кров пролилася на землю.

«Убий його-о-о-о-о-о!!!», — скаженіли трибуни, зачувши запах свіжини. Поставивши лапу мені на груди, мавпа зняла вгору серпа. Його дупа нависала прямо над моїм обличчям:

— Ніколи тобі не перемогти мене! — заявила мавпа гучно. — Бо ти — лише людина, що походить від мене. Тіло твоє сильніше за дух, а інстинкти — сильніші за волю! Так було і буде довіку!

— Відтинай йому голову, скоріше! — щосили завищала міс Космо, напружуючи жилаву шию. Але в горлі у неї щось тріснуло, надірвалося і звідти почулося лише зміїне шипіння. — Вбий його-о-о-о-о...

Ворог уже був заніс серпа над моєю головою.

«Відчай — доля слабких!» — зачувся поруч голос Наставника, і якась невидима сила випростала мою праву руку, щосили заганяючи дерев’яний оберемок сокирки мавпі прямо в дупу, що зайнялася блакитним полум’ям.

Завив, закрутився підарас, намагаючись збити пекельний вогонь. Чкурнув ареною, зриваючи із себе на ходу американський прапор, що прикривав його підгораючий пердак.

За той час я вже встиг схопитися на ноги й огледіти потрощену зброю. Замість такої вправної, такої любої сокирки, я тепер тримав у руках щось подібне до індіанського томагавка.

Та ось, насилу вирвавши з дупи гостру скалку, він загасив полум’я й, тамуючи біль у підсмажених яйцях, ухопився обома лапами за руків’я серпа, знявши його над головою, як то показують у фільмах про самураїв.

«Не вийобуйся, коли перед тобою відвертий гопник з ломакою. Хуяч його першим. Відволічи його увагу смішним анекдотом про гуцулів, а потім йобни проміж роги», — згадав я мудре напоучення Наставника.

— Гей, підоре, — гукнув я до мавпи. — Візьмімо паузу і відпочиньмо, бо щось ми обидва ухекались... — оглядаю я рану на плечі, кров з якої вже залила всю свитку, скапуючи на шаровари. Ліва рука потроху німіла і це не було добре.

— Я згоден... — важко дихаючи, відповів мавпун.

— Хочеш я розповім тобі смішний анекдот про гуцулів? — удавано байдуже цікавлюся, перетягуючи рану на плечі шматком відірваного рукава сорочки.

— Ну давай... — всівся він, знімаючи захисну мушлю зі своїх підсмажених яєць і вивалюючи все господарство на асфальт.

— Приїхала, значить, телевізійна знімальна група в гуцульське село з метою зняти репортаж про вівчарів. Знайшли найстаршого гуцула дядьку Романа. Питаються: «Розкажіть, що було доброго у вашому житті?». «Та багато було...», — каже той. «А що запам’яталося найбільше?». «Та ото, — каже, — років двадцять тому заблукала в нас вівця Машка. То ми її всім селом день шукали, другий. На третій знайшли. Поставили раком та й зґвалтували, аби такого більше не робила. Попили молока та й полягали спати...». «Нє, давайте щось інше, бо таке в ефір не пустять, — каже керівник групи». «Та будь ласка, — відповідає старий гуцул. — Років десять тому заблукала в нас собака-вівчарка Дашка. То ми її всім селом день шукали, другий. На третій знайшли. Поставили раком та й зґвалтували, аби такого більше не робила. Попили молока та й полягали спати...». «Та ну вас з вашими „веселими“ історіями, — каже керівник групи. — Давайте щось таке, що душу розриває...». «О! — каже дядько Роман. — Є у мене така історія. Три роки відійти від неї не можу...». «І що то за історія? — питається керівник». «Та заблукав якось я...».

Але мавпа не сміється. Ну, хіба не підарас, га? Це ж найсмішніший анекдот про гуцулів з-поміж усіх, які я знаю!

— Ви, українці, — найжорстокіша нація на землі, — каже мавпа згорьовано, перебираючи свої обпечені бубонці.

— Це чому ж? — цікавлюся я.

— Тому що ви нє «спрашіваєтє», а сразу «питаєте»... Ха-ха-ха-ха-ха! Ти понял ігру слов? Когда ти у москаля спрашиваєш что-то по-украинскі, он думаєт, что ти єго собіраєшся «питать»? Ха-ха-ха...

— Ха-ха-ха... — сміюся я, підбираючись ближче до засранця, але він, напевне, тільки того і чекає.

Нас розділяли кроки три, як ворог стрімким рухом запустив у мене серпа, намагаючись поцілити в серце. Але я сам був, як та струна. Потвора явно не чекала від мене такої блискавичної реакції. Випустивши з рук сокирку, я упіймав серпа за ручку в ту мить, як він, стрімко підвівшися із землі, навалився на мене всією своєю масою. Тільки ґудзики від козацької свитки порснули вусібіч...

Перед тим, як знепритомніти від потужного удару потилицею об асфальт, я, здається, встиг шарпанути його серпом по яйцях. А ще, провалюючись у пітьму, краєчком ока узрів, як на порожній трибуні підхопилася зі свого