Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

тихо. Там сиділи поважні віком. То були не старі партійці — в партію вони вступили переважно тільки в дні революції, коли партія вже стала легальною: підпільного гарту вони здебільшого не мали. Але були вони старими пролетарями і за плечима мали чималий життєвий досвід, — він зробив їх запеклими в жаданні торжества пролетарської справи, але навчив їх розсудливості: вони міряли сім разів, а тоді вже відрізували раз і назовсім. На плечах у них були смуги від козацьких нагаїв за участь у страйках та демонстраціях, але про вчення Маркса вони чули лише з чужих слів — на мітингах, після революції, або й до революції — по недільних гуртках. Але ж підпільні гуртки не ділились на меншовицькі та більшовицькі, а на мітингах після революції завжди сперечались речники різних партій або й дискусіонери від різних течій в одній партії. Хто ж — правий? Про світову революцію вони ще не подумали, — хто його зна, як там ще прийде до неї! Але революцію тут, у себе, треба зробити доконче! Мабуть, молодики — хоча й шумливі, хай їм всячина, — а мають–таки рацію: революцію треба робити рішуче… Тільки ж хіба не слушно каже й П'ятаков про керівництво промисловістю? Ну, скинути, скажімо, цього ката, начальника «Арсеналу», генерала, а тоді що? Хто стане на його місце, коли не з буржуазії, а з пролетарів? Тесляр Боженко або й токар Іванов? Добрі хлоп'ята, душевні люди. Тільки ж самої душі ще замало, щоб завод цокав, як той годинник марки «Мозер»! Не таке, виходить, просте діло революція, коли от, маєте, стільки суперечливих думок навіть в одній партії! В народі не дурно кажуть: як у дворі співає багато півнів, то й світання, диви, проспиш!

Розсудливі «старики» — пролетарі–виробничники з чвертьстолітнім стажем біля верстатів, але члени партії молодші навіть від дев'ятнадцятилітнього «комітетчика» Сашки Горовиця, і галасливу молодь не підтримували, але й проти П'ятакова не мали що сказати.

П'ятаков ще крикнув:

— Соціалістична революція в одній країні неможлива! Час для неї настане тоді, коли вибухне повстання в цілій Європі!..

2

Поки в залі стояв гармидер, Іванов похмуро спостерігав за П'ятаковим.

Майже три місяці П'ятаков у Києві, прибувши з Петрограда після повернення з еміграції, і на десятках партійних зборів, засідань, нарад — достеменно жодного разу — не склалося в нього, Іванова, спільного погляду з П'ятаковим будь на що…

Згадати хоча б дискусію про ленінські «Квітневі тези».

Ленін кинув заклик до братання на фронті — як дійового способу боротьби проти війни: трудящі всіх воюючих країн, зодягнуті в солдатські шинелі, мають спільно розпочати боротьбу проти своїх імперіалістичних урядів.

А П'ятаков репетує, що братання — утопія, ще й — анархія!

Ленін говорить про керівну роль пролетаріату в революції.

А П'ятаков доводить, що селяни не підуть за пролетарями.

Ленін висуває ідею влади Рад.

А П'ятаков: диктатура пролетаріату зараз неможлива.

Ленін закликає не довіряти Тимчасовому урядові, що продовжує політику імперіалістичної війни, зволікає з конфіскацією поміщицьких земель та утискує робітничі організації, бо — складається з міністрів–капіталістів та угодовців з дрібнобуржуазних партій, які пішли на спілкування з буржуазією.

А П'ятаков: трудящі ще неспроможні ствердити свою владу, тому треба підтримувати Тимчасовий уряд — тільки вносити корективи в його діяльність. Бо повалення уряду було б насильним захопленням влади, а це ж, мовляв, суперечить мирному розвиткові революції, який і обстоює нині партія.

Нарешті, Ленін оголошує марксистський принцип самовизначення націй, доводячи, що тільки через право вільного відокремлення нації колишньої Російської імперії прийдуть до вільного ж, не з примусу, отже, й найміцнішого, інтернаціонального єднання в боротьбі за соціалізм.

А П'ятаков торочить про якесь химерне «злиття» націй — задля торжества ідеї інтернаціоналізму, доводить, що визвольний національний рух вже начебто відіграв свою революційну роль — ще за часів буржуазних революцій проти феодалізму, а нині, в умовах імперіалізму, може відігравати лише роль контрреволюційну, бо діє на догоду національній буржуазії.

Таж кожному — навіть і не теоретикові марксизму — очевидно, що в умовах колишньої Російської імперії, де багато націй були придушені царським імперіалістичним режимом, позиція П'ятакова стає фактично продовженням царського великодержавництва, закріплюючи зверхність великоросів над усіма іншими націями. Отже, — провокує національні незлагоди, нацьковує всі нації проти великоросійської, штовхає маси, які прагнуть національного визволення, справді під прапори національної буржуазії, зриває пролетарську інтернаціональну солідарність!

І от своїм авторитетом лідера партії і керівника організації П'ятаков добився–таки того, що так і «повисли були в повітрі» в Києві ленінські тези аж до Квітневої конференції. Коли київські більшовики почали їх жваво обговорювати і стала виразною прихильність до ленінської позиції, П'ятаков, рятуючи свій престиж, хитро перекинув увагу на ганебну історію з Петровим–Савельєвим.

Металіст Петров–Савельев — загартований більшовик, що після останнього, восени шістнадцятого року, розгрому київської більшовицької організації провів рештки її через тяжке підпілля і став першим організатором у Києві легальної від дня революції партії, — гаряче обстоював тези Леніна. Савельева — правда, разом з П'ятаковим, що змінив його на посту голови організації, — збори й обрали делегатом на Всеросійську квітневу конференцію більшовиків у Петрограді. Тоді П'ятаков — на тій, мовляв, підставі, що Савельев, сказати б, порушив партійний закон демократичного централізму, виступивши проти ухваленої вже комітетом платформи, — поставив питання про позбавлення його делегатського мандата. З тих, формальних, причин мандат у Савельева був одібраний, і замість нього обрано на конференцію Євгенію Бош.

Всеросійська конференція схвалила якраз ленінські тези — як програму дальшої діяльності партії, а П'ятакову добре «наклепала» за угодовство. І Ленін у своєму виступі про національне питання перед