Діва Млинища - Володимир Лис

— Що, тоже був у кіно?

— Ага, був, — сказав Левко.

— Я бачу, штучка у ваших сусідів поселилася. Городська чи що?

— Не знаю, — несподівано для себе збрехав Левко.

— Нічо, приручимо, — пообіцяв Колька. — Ха, штучка.

Левко подивився на вікно сусідського будинку, побачив у освітленому вікні дівочу фігурку. Тамара стягувала через голову плаття. Ось уже підняті руки над головою, дівчина дивно вималювана у вікні, здається, от-от готова злетіти. Левко завмер, йому перехопило подих. Хоч вікно було завішене фіранкою, Левку здалося, що от-от побачить щось потаємне, чого йому не можна бачити. Він поспішно відвернувся.

— Ну, сучка яка, — почув за спиною.

Колька. Теж бачив. Левку чомусь стало соромно. За цього нахабного брутального хлопця й за себе. Більше навіть за себе, що дивився разом з ним.

— Не смій, — сказав.

— Чого? Хіба не бачиш — городська. Хвойда. Ни їден, певно, вже встромляв.

Левко повернувся, ступив крок і невміло, мовби то не він, ткнув Кольку пальцями в груди.

— Ти чо? Оцапів? — Колька сплюнув. — Втюрився чи що, у цю хвойду?

Левко ще раз штовхнув нахабника.

— Ну, бляха, горбатий, — казав Колька. — Врізати б тобі, так же каліка… Тьху!

І пішов. Левко — до своєї хати.

Довго не міг заснути. Було образливо за дівчину, бо був певен — вона не така, як каже цей паскудник. Вона чиста і… схожа на пташку. Левко простяг руку перед собою і заплющив очі. Враз йому здалося, що він чує шурхіт крил і на простягнуту руку сідає маленька пташка. Подумав — то Тамара, яка стала пташкою. Боявся розплющити очі, довго так тримав руку перед собою.

Він захистить цю пташку.

Він…

Наступного ранку хотів знову побачити, як вона вмивається, і чогось боявся. Дивився крізь вікно. Вона, похлюпавши на обличчя, перш ніж вернутися до оселі, раптом… Раптом озирнулася, обвела поглядом довкола. Мовби чогось чи когось шукала.

Невже шукала його?..

Шукала його!

Левкові захотілося вибігти надвір, заспівати, затанцювати од щастя.

Він зрозумів, що закохався. Нехай. Ніхто йому цього не заборонить. Його кохання, його почуття йому належать.

Як і перше, виходив уранці надвір, щоб побачити, як вона умивається. Часом заходив до баби Ганьки — просто, щоб по-сусідськи перекинутися словом, щось почути з сільських новин. Та знав, що в сусідній кімнаті їхню мову слухає Тамара, і від того солодко завмирало серце. Іноді вона виходила й собі вставляла якесь слівце. Мова її звучала для Левка, як музика, незалежно від того, про що вона говорила. Настала осінь, він назбирав грибів і заніс дівчині. Вона подякувала і запросила його на смаженину. Як радісно було дивитися, як його солодко-гірке кохання їсть смажені гриби.

Через тижнів два, в неділю прийшла до них дєдина Ярина. І Левко почув, як вони розмовляють з мамою Ликеркою.

— Та вже пора твому Левкові й женитися, — сказала Ярина. — Скоро старим парубком стане.

— Та хіба я проти? — почув, як по цих словах мама голосно зітхнула. — Та хто ж на такого полакомиться… Оно бачу, як на сусіцьку квартиранку, у баби Ганьки живе, заглядає, бідаха… Та то ж дівка, як дзвіночок, хіба ж піде за такого, як мій Левко…

— Бачила кралю… Скоро теї дівки зувсім без спудниць ходитимуть… А тая йде й дуписько своє на продажу виставляє… А ще медичеська систра… Ох-хо-хо… — Вже тихіше: — Ни, вона йому пара. Оно в наших родичів із Мочинців тоже нещасна дівчина є…Тоже з горбом, тико меншим, али ще й накульгує, бо їдна нога трохи коротша… Но на лиці ничо… Тоже страдає… Тоби їх і поєднати…

— Левка з тою?..

— А чом би й нє? Дивися, двоє зийшлеся, обоє з ганджем, то й порозумілися б… Оно я їх з матір’ю запрошу на празник[64], попрошу на нич лишєтися, а ранечком на другий день ви-те з Левком і прийдіте… Або хай сам Левко забіжить… Ну й познакомлю… Може, й складеться між ними…

Левко чув їхню розмову. Не витерпів, увірвався в кімнату.

— То що ж, для мене тільки така сама каліка й годиться? Ну, дякую…

— Левочку! — зойкнула мати.

— Та я жи ничого такого злецького… Як ліпше хотіла… — дєдина Ярина опустила очі. Підвелася. Сказала, що має йти додому.

Коли мати провела сестру, то, вернувшись, стала гладити Левка, як маленького, по голові.

— Ни хоч, сину, то й ни тре…

Та на другий день Дмитра[65] Левко таки з якоїсь дивної впертості пішов до родичів. І побачив ту дівчину, Неонілу, Нілочку, як її називали. Була явно молодша, кофтина майже приховувала горба, а те, що кульгава, Левко побачив, уже як проводжати вийшла. Вона майже мовчала, і взагалі скидалася на заляканого звірка. Левко намагався щось говорити, навіть жартувати. Та до голови лізли слова «обоє рябоє» і чуте десь речення «Зібралися каліки, дурні недоріки». Спиняв себе, гнав ті думки, говорив знову, а слова вперто лізли до голови. Того дня він вперше в житті напився.

Чим більше пив, тим ставав говіркішим. Сказав, чого прийшов. Тітка Ярина хоче посватати його до цієї дівчини, що ж, він згоден, а чому б ні? Вони обоє однаково нещасні. Якось уже дадуть собі раду. Чом би й ні… Їм тільки вдвох і жити… Левко налив собі в склянку самогонки, випив залпом і став наливати ще.

— Ни тре, Левочку, — тітка Ярина взяла його за руку. — Ни тре…

— Що не тре? — Левко стукнув кулаком по столі.

— Пити тобі ни мона…

— А то що, Бозя насвариться? — Левко повернув голову до ікони на стіні, обіч столу. — Чого він таким мене створив, ваш Бог? Чого ж?

— Він не тико мій, а й твій, нибоже, — сказала дєдина Ярина. — Ми не можемо знати, чого він так задумав… Нихто ни ввійде в Боже сокровеннє…

— Авжеж, одному красу і щастя, а другому — горб. Носи мій дарунок на здоровлє. Тішся, горбатий Леве…

— Йди до доми, Левочку…

— Ну й піду, а завтра прямиком і свататися…

Левко підвівся, вибрався з-за стола. Похитуючись, дійшов до дверей. Схопився за одвірок. Озирнувся і побачив, що Неоніла теж вибирається з-за стола.

Вона провела його на вулицю. Помітно шкутильгала. На воротах Левко почув її тихий голос.

— Я згодна за тебе вийти замуж. Ти… Ти тико ни бий мене, як тато маму били… Мо’ тоді в нас і дітки вдатні получаться…

Левко