Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Своєму синові я казатиму, що хочу, сер. І можу залишити його без єдиного шилінга, коли захочу. Можу зробити його жебраком, коли захочу. І казатиму, що захочу! — мовив старий. Я джентльмен, хоч і ваш сип, сер, — зарозуміло відповів Джордж. — Усе, що ви маєте сказати мені чи навіть наказати, прошу висловлювати такою мовою, до якої я звик.
Зарозумілий тон сина завжди викликав у батька або святобливу пошану, або велику досаду. Старий Осборн у душі боявся Джорджа, як бояться кращого за себе. Мабуть, моїм читачам з власного досвіду, набутого на Ярмарку Суєти, відомо, що обмежені й вульгарні люди ні перед ким так не знічуються, як перед справжнім джентльменом.
Мій батько не дав мені такої освіти, як отримали ви, не створив мені таких умов, які маєте ви, і не забезпечив грішми, як я вас. Коли б й перебував у такому товаристві, як дехто перебуває завдяки моїм грошам, то, може, мій син не мав би підстав вихвалятися своєю вищістю і своїми вест-ендськими манерами (ці слова старий Осборн вимовив дуже саркастично). Але в наш час вважали, що джентльменові не личить ображати свого батька. Якби я був собі таке дозволив, мій батько спустив би мене зі сходів.
Я вас не ображав, сер. Тільки попросив не забувати, що я такий самий джентльмен, як і ви. Я дуже добре знаю, що ви даєте мені багато грошей, — мовив Джордж, обмацуючи пальцями пачку асигнацій, які вранці отримав від Чоппера. — Ви нагадуєте мені про це досить часто, сер. Не бійтеся, що я можу забути.
Я хочу, щоб ви так само добре пам’ятали і про інші речі,— сказав батько, — Хочу, щоб ви пам’ятали, що в моєму домі, поки ви матимете бажання вшановувати його своєю присутністю, капітане, я буду господарем, і щоб прізвище… Щоб ви… щоб я…
— Щоб що, сер? — запита! Джордж ледь глузливо, наливаючи собі ще один келих червоного вина…І — вилаявся батько нецензурним словом. — Щоб прізвища тих Седлі ніхто ніколи тут не згадував, нікого з того проклятого кодла! Це не я, сер, згадав міс Седлі. Це мої сестри обмовляли її перед міс Суорц, а я присягаюся, що боронитиму її скрізь, де тільки буде в цьому потреба. Ніхто не посміє сказати про неї зневажливе слово в моїй присутності. Наша родина вже й так зробила їй досить кривди і могла б не глумитися з неї хоч тепер, коли вона опинилася в біді. Я застрелю кожного, крім вас, хто мовить про неї погане слово.
Кажи далі, кажи, — крикнув старий, люто витріщивши очі.
Про що мені казати, сер? Про те, як ви поставилися до тієї невинної дівчини? Хто велів мені її кохати? Ви! Я міг би вибрати собі наречену десь-інде, може, в якомусь вищому колі, ніж ваше, але я послухався вас. А тепер, коли вона віддала мені своє серце, ви наказуєте викинути його, покарати її, може, навіть убити за чужу провину. Це ганьба, їй-богу! — мовив Джордж, дедалі більше хвилюючись і запалюючись. — Соромно гратися почуттями молодої дівчини, та ще й такого ангела! Вона настільки переважає всіх, хто її оточує, що могла б викликати їхню заздрість, але вона така добра й ласкава, що мені дивно, як її можна ненавидіти.
Думаєте, сер, що коли я її покину, вона мене забуде? Я не хочу слухати твоїх ідіотських сентиментальних теревенів і нісенітниць! — закричав батько. — У моїй родині не буде шлюбів із жебраками! Коли ти ладен знехтувати вісім тисяч річного прибутку, які тільки чекають твого слова, щоб опинитися у тебе в кишені, то що ж — твоя воля. Але тоді, богом присягаюся, збирай свої манатки і геть мені з цього дому! Я востаннє питаю: зробиш ти так, як я наказую, чи ні? — Чи я одружуся з тією мулаткою? — мовив Джордж, розстібаючи комірець сорочки. — Мені не подобається її масть. Запропонуйте її тому негрові, що замітає вулицю біля Флітського ринку. Я не маю наміру одружуватися з готтентотською Венерою.
Містер Осборн шарпнув за шнурок дзвоника, як звичайно, коли хотів, щоб служник приніс вина, і, майже посинівши з люті, наказав, щоб подали карету капітанові Осборну.
Все з’ясовано до кінця! — сказав смертельно блідий Джордж, коли через годину прийшов до «Слотера».
Що саме, хлопче? — запитав Доббін.
Джордж розповів йому про свою сутичку з батьком.
Я завтра ж таки одружуся з нею! — вигукнув він. — З кожним днем Доббіне, я дужче її кохаю.
Розділ XXII
ВЕСІЛЛЯ И ПОЧАТОК МЕДОВОГО МІСЯЦЯ
Навіть найвпертіший і наймужніший ворог не може витримати голоду, тому старий Осборн був досить спокійний за свого, супротивника в битві, яку ми щойно описали, і впевнено чекав беззастережної капітуляції, тільки-но в Джорджа скінчаться запаси. Звичайно, шкода, що хлопець поповнив їх саме того дня, як відбулася перша сутичка, та, на думку старого Осборна, то був тільки тимчасовий перепочинок, що трохи відтягав капітуляцію. Протягом кількох днів між батьком і сином не було ніякого зв’язку. Старого трохи сердила така мовчанка, але не лякала, бо він, за його словами, знав, де треба натиснути на сина, і чекав наслідків цього заходу. Він розповів дочкам, чим скінчилася їхня суперечка, але звелів не звертати па це уваги й зустріти Джорджа, коли він з’явиться, так7 немов нічого не сталося. Прибор для нього ставили щодня, як звичайно, і, здається, старий джентльмен трохи хвилювався, чекаючи сина. Але Джордж не приходив. Спитали про нього в «Слотері», але там сказали, що він і його приятель капітан Доббін виїхали з міста.
Одного вітряного дня наприкінці
