Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Другого дня після батькового натяку, десь за годину до обіду, Джордж сидів, розкинувшись, на канапі у вітальні в мальовничій і дуже природній меланхолійній позі. Він, як і велів йому батько, побував у містера Чоппера в Сіті (старий джентльмен, хоч і давав синові багато грошей, не визначив йому на утримання сталої суми, а винагороджував тільки тоді, коли був у доброму гуморі). Потім він посидів три години в Фелемі з Емілією, своєю коханою Емілією, а вернувшись додому, застав у вітальні сестер, убраних у накрохмалений муслін, обох опікунок, що квоктали на задньому плані, і наївну міс Суорц в атласній сукні її улюбленого бурштинового кольору, в бірюзових браслетах, незчисленних каблучках, квітках, перах та інших блискучих оздобах, таку саму елегантну, як сажотрус святкового дня.
Після надаремних спроб залучити Джорджа до розмови дівчата заторохтіли про моди й останній прийом у дворі. У брата аж голова заболіла від їхнього базікання. Він порівняв їх з Емілією, їхнє верескливе цокотіння з її ніжним мелодійним голосом, їхні пози, лікті, їхні накрохмалені сукні з її покірними, лагідними рухами і скромною граційністю. Бідолашна Суорц сиділа на тому місці, де звичайно любила сідати Еммі. її руки з розчепіреними пальцями в діамантах лежали на вкритих жовтим атласом колінах. Всілякі оздоби й сережки аж горіли на ній. Вона весь час закочувала очі і страшенно пишалася, вважаючи себе на диво гарною. Сестри теж запевняли, що не бачили, щоб комусь так личив жовтий атлас.
Хай їй біс, — розповідав потім Джордж своєму найближчому приятелеві,— вона скидалася на китайську ляльку, що тільки щирить зуби й кива.6 головою. їй-богу, — Віллє, я насилу стримався, щоб не шпурнути в неї подушечкою з канапи! — Алу все-таки він нічим не зрадив цих своїх почуттів.
Сестри почали грати «Битву під Прагою».
Годі вам, не грайте цієї гидотної п’єси! — сердито крикнув на них Джордж з канапи. — Я збожеволію від неї. Заграйте щось ви, міс Суорц, прошу вас.
Заспівайте, що хочете, тільки не «Битву під Прагою».
Може, «Синьооку Мері» або арію з «Будуару»? — запитала міс Суорц.
Заспівайте ту чудесну арію з «Будуару»! — підхопили сестри.
Ми вже її чули, — озвався мізантроп з канапи.
Я могла б заспівати «Fluvy du Tajy», — покірно сказала міс Суорц, — якби знала слова. — Це був останній номер у репертуарі шановної гості.
О, «Fleuve du Tage» /Річка Тахо (спотворене; франц) /,— вигукнула міс Марія. — В нас є! — І вона пішла по зшиток з нотами.
Так сталося, що ноти цієї пісні, дуже тоді популярної, подарувала сестрам одна їхня приятелька, прізвище якої було написане на обкладинці, і коли міс Суорц, скінчивши співати під оплески Джорджа (бо це була улюблена мелодія Емілії) й сподіваючись, що її попросять на «біс», крутила в руках зшиток, вона раптом спинила погляд на обкладинці й побачила в кутку напис: «Емілія Седлі».
Боже! — вигукнула вона, швидко обернувшись на верткому дзиґлику. — Невже це моя Емілія? Та, що вчилася в пансіоні міс Пінкертон у Геммерсміті? Певне, що вона.
Розкажіть мені про неї… де вона? — Не згадуйте цього імені! — стривожилася міс Марія. — її родина зганьбила себе. її батько обдурив тата, і тут не можна про неї згадувати. — Сестра рада була помститися Джорджеві за його оцінку «Битви під Прагою».
Ви подруга Емілії? — запитав Джордж, схопившись. — Хай вас бог благословить за це, міс Суорц. Не вірте, що базікають сестри. Принаймні її нема за що звинувачувати. Вона найкраща…
Ти ж знаєш, Джордже, що тобі не можна про неї говорити! — крикнула Джейн. — Тато заборонив! — Хто мені заборонить? — підвищив голос Джордж. — А я хочу говорити про неї! Вона найкраща, найласкавіша, найніжніша й наймиліша дівчина в усій Англії, і байдуже, чи старий Седлі збанкрутував, чи ні, а мої сестри не варті її мізинця.
Якщо ви її любите, навідайтесь до неї, міс Суорц, їй тепер потрібні друзі, і я ще раз кажу, хай бог благословить того, хто не цурається її. Кожен, хто скаже про неї добре слово, — мій друг, і кожен, хто ганитиме її,— мій ворог! Дякую, міс Суорц, — він підійшов до дівчини й потиснув їй руку.
Джордже, Джордже — благально вигукнула сестра.
Саме так, — люто повів далі Джордж, — кожен, хто любить Емілію Сед… Він замовк.
У кімнаті стояв старий Осборн з потемнілим від люті обличчям; очі в нього палали, мов жарини. Хоч Джордж і урвав на півслові, кров у ньому вже закипіла, і тепер його б не злякали навіть усі предки Осборнів, разом узяті; вмить опанувавши себе, він відповів на батьків лютий погляд таким явним викликом і рішучістю, що старий врешті здався й відвів очі вбік. Але він відчув, що його ще чекає боротьба.
Місіс Гегістон, дозвольте додати вам руку до столу, — мовив старий. — Джордже, подай руку міс. Суорц. І похід рушив до їдальні.
Міс Суорц, я кохаю Емілію і ми заручені з нею майже від народження, — мовив Джордж до своєї супутниці. І за столом він розмовляв. так невимушено, що навіть сам дивувався. Це ще дужче нервувало батька, і він думав про сутичку, яка мала початися, тільки-но леді вийдуть з їдальні.
Вони відрізнялися один від одного тим, що коли батько скаженів і нетерпеливився, син потроював свою витримку й відвагу і був здатен не просто нападати, а й опиратися наступові; знаючи, що наближається хвилина вирішальної сутички з батьком, він якнайспокійніше, всмак пообідав перед боєм. А старий Осборн, навпаки, хвилювався і багато пив. Він плутався в розмові з дамами, що сиділи біля нього, Джорджева незворушність ще дужче його сердила. Він мало не осатанів, коди син, махнувши серветкою і церемонно вклонившись, відчинив перед дамами двері з їдальні, налив келих вина, неквапом вадив і подивився батькові просто у вічі, ніби хотів сказати: «Панове гвардійці, стріляйте перші!»