Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
Голоси деркачів і перепелів її заколисували, зірки поморгували над нею, варто вітерцеві поворушити гілками, жуки вовтузилися в дубовому листі, й вона врешті-решт заснула. Та в ночей у глушині теж бувають свої несподіванки. Вже розвиднилося, коли долетіли до неї якісь жахливі звуки, якесь гарчання, завивання, схропування, потім вереск такий одчайдушний і пронизливий, що кров похолола в жилах. Вона підхопилася, тремтячи від переляку й не розуміючи, що треба робити. Раптом перед нею майнув пан Заглоба, без шапки, що з пістолем у руці мчав на ці голоси. Через мить пролунав його крик: «Ух-ха! Ух-ха! Сіромаха!» – гримнув постріл, і все стихло. Олені здавалося, що минула тисяча років, перш ніж біля підошви берега нарешті почувся голос Заглоби:
– А, щоб вас пси пожерли! Щоб із вас шкури поздирали! Щоб ви на коміри жидівські пішли!
У воланнях Заглоби відчувався непідробний відчай.
– Ваша милість, що сталося? – запитала дівчина.
– Вовки коней порозривали.
– Ісусе Христе! Обох?
– Один готовий, другий такий покалічений, що версти не пройде. За ніч кроків на триста відійшли, і край.
– Як же нам бути?
– Як бути? Вистругати палиці та осідлати їх. Звідкіля я знаю, як бути? От горе так горе! По-моєму, панно, диявол на нас зуб має – воно й не дивно, бо він Богунові чи сват, чи брат. Як нам бути? Щоб я конем став, якщо знаю! В будь-якому разі вам, панно, було б на кому їхати. Щоб я здох, якщо мені хоч раз доводилося так розважитися!
– Пішки підемо…
– Добре панні в її двадцять рочків, а не мені при моїй циркумференції на мужицький штиб мандрувати. Хоча що я говорю, в цих місцях будь-який холоп на коня розживеться, і тільки самі дворняжки пішки ходять. Чиста біда, істинний Бог! Звичайно, сидіти ми не засидимось, а підемо, тільки коли ж ми дійдемо до цієї Золотоноші, га? Якщо навіть на коні тікати невесело, то пішки й поготів справа кепська. З нами зараз сталося найгірше, що могло статися. Сідла доведеться покинути, а харчі на власному горбу волокти.
– Я не допущу, аби ваша милість самі несли, і, що зможу, теж понесу.
Заглобу така самовідданість обеззброїла.
– Ласкава моя панно, – сказав він. – Хіба ж я турок чи поганин допускати до такого? Хіба ж для такої роботи ці ручки біленькі, для такого стан цей стрункий? Дасть Бог, я й сам упораюсь, тільки відпочивати часто доведеться, бо, позаяк зроду я стриманий у їдві й питві, заробив собі задишку. Візьмемо чапраки для ночівлі та харчів трохи, до речі, їх небагато й лишиться, бо зараз треба як слід підкріпитися.
Робити було нічого, й вони заходилися коло харчів, причому пан Заглоба, забувши про свою хвалену стриманість, робив усе, щоб майбутню задишку відвернути. Близько полудня вони підійшли до броду, котрим, напевне, час від часу користувалися й кінні, й піші, – на обох берегах виднілися сліди коліс і кінських копит.
– Може, це і є дорога на Золотоношу? – сказала Олена.
– Ба! Запитати ж ні в кого.
Варто було панові Заглобі це сказати, як вдалині почулися людські голоси.
– Постривайте, панно, заховаймося! – прошепотів Заглоба.
Голоси наближались.
– Ви що-небудь бачите, ваша милість? – запитала Олена.
– Бачу.
– Хто там?
– Сліпий дід із лірою. Та хлопчина-поводир. Роззуваються. Вони сюди хочуть перейти.
Через мить плескіт води підтвердив, що ріку і дійсно переходять.
Заглоба з Оленою вийшли назустріч.
– Слава Богу! – голосно сказав шляхтич.
– На віки віків! – відповів дід. – А хто ж там такі?
– Люди хрещені. Не бійтеся, діду, тримайте ось п’ятака.
– Щоб вам святий Микола дав здоров’я та щастя.
– А відкіля, дідусю, йдете?
– Із Броварків.
– А ця дорога куди?
– До хуторів, пане, до села…
– А до Золотоноші не виведе?
– Можна, пане.
– Чи давно із Броварків вийшли?
– Вчора вранці, пане.
– А в Розлогах були?
– Були. Та тільки кажуть, туди лицарі прийшли, що битва була.
– Хто каже?
– У Броварках говорили. Тут один із княжої двірні приїхав, а що розповідав, страх!
– А ви самі його не бачили?
– Я, пане, нічого не бачу, я сліпий.
– А хлопчина?
– Він бачить, та тільки він німий, я один його й розумію.
– А чи далеко звідси до Розлогів? Нам туди якраз і треба б.
– Ой, далеко!
– Значить, у Розлогах, кажете, були?
– Були, пане.
– Так? – сказав пан Заглоба і раптом ухопив хлопчину за комір.
– Ах, ви ж негідники, мерзотники, падлюки! Ходите! Рознюхуєте! Мужву бунтувати підмовляєте! Гей, Федоре, Олешку, Максиме, взяти їх, роздягти й повісити! Або втопити! Бий їх, каламутників, споглядальників! Бий, убивай!
Він почав щосили смикати підлітка, трясти його і все дужче горлати. Дід упав на коліна, благаючи пощади; підліток, як усі німі, видавав пронизливі звуки, а Олена з подивом на все це поглядала.
– Що ви, ваша милість, витворяєте? – намагалася вона втрутитись, власним очам не вірячи.
Та пан Заглоба верещав, лаявся, клявся усім пеклом, закликав усілякі нещастя, злигодні, хвороби, погрожував усіма, які є, муками і смертями.
Князівна вирішила, що він з глузду з’їхав.
– Зникніть! – кричав він їй. – Не годиться вам бачити те, що зараз буде! Зникніть, кому сказав!
Раптом він звернувся до діда:
– Скидай одежу, а ні, так я тебе зараз на кавалки побатую.
І, зваливши підлітка додолу, заходився власноручно зривати з того одяг. Переляканий дід квапливо покидав ліру, торбу і свитку.
– Все знімай!.. Щоб ти здох! – волав Заглоба.
Дід почав знімати сорочку.
Князівна, бачачи, що відбувається, поспішно віддалялася, щоби скромності своєї спогляданням оголених тілес не ображати, а вслід їй, що квапилась одійти, летіли прокляття Заглоби.
Відійшовши на значну відстань, вона зупинилася, не знаючи, як повестися. Поблизу лежав стовбур поваленого бурею дерева. Вона сіла на нього й почала чекати. До її слуху долітало верещання німого, стогони діда та ґвалт, учинений паном Заглобою.
Нарешті все стихло. Чути було тільки попискування птахів і шелест листя. Через деякий час вона почула якесь сопіння й важкі кроки.
Це був
