Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– Вона! Дем’янівка! Іншого й бути не може, – сказав пан Заглоба. – Діди – повсюди гості дорогі, так що без нічлігу либонь не залишимось і повечеряємо, а може, добрі люди й далі підвезуть. Слухайте-но, ласкава панно, село ж бо княже, значить, і підстароста в ньому бути має. Й відпочинемо, й новини дізнаємося. Князь уже напевне в дорозі. Можливо, і порятунок швидше настане, чим ви, панно, думаєте. Одначе не забувайте, що ви німа. Я вже казна-що говорю! Звелів вам звати мене Онуфрієм, а якщо ви німа, вам узагалі говорити не слід. Я буду за вас і за себе розмовляти й Бога славити. По-мужицьки я так само вільно, як і по-латині, цвенькаю. Ходімо ж! Ходімо! Ось і перші хати видно. Господи, коли вони завершаться, поневіряння наші? Хоч би пивця підігрітого дали, я б і за те уславив Господа.

Пан Заглоба замовк, і деякий час вони мовчки йшли поряд. Потому він заговорив знову:

– Пам’ятайте ж, що ви німа. А якщо вас хтось щось запита, зразу ж тицяйте в мене і мугичте: «Ум-ум-ум! Нья-нья!» Хоч ви, ласкава панно, як я бачу, й так тямуща, та не забувайте все-таки, що ми рятуємо шкуру, хіба що випадково на гетьманські або княжі корогви набредемо. Тоді вже зразу оголосимо, хто ми, особливо якщо зустрінеться шановний офіцер і панові Скшетуському знайомий. Позаяк ви під княжим заступництвом, жовнірів побоюватися нема чого. Дивіться! Що це там за вогнища в лощині горять? Ага! Кують. Це кузня! Бачу я людей біля неї чимало. Ходімо туди.

І дійсно, в лощині, котра являла собою ніби підступи до яру, стояла кузня, із димаря якої в клубах диму сипалися снопи золотих іскор, а у відчинених дверях і численних дірках, проверчених у стінах, спалахувало яскраве світло, що його раз по раз затуляли темні постаті, кублячись усередині. Зовні, біля кузні, в нічному вже мороку можна було розгледіти декілька десятків людей, які стояли купками. У кузні злагоджено били молоти, навколо розносилася луна, і відголоски її змішувалися з піснями біля кузні, гомоном і собачим гавкотом. Розгледівши все це, пан Заглоба відразу ж звернув у цю лощинку, заграв на лірі й заспівав:

Гей, там на горі

Женці жнуть,

А попід горою,

Попід зеленою,

Козаки йдуть.

Співаючи, він підійшов до натовпу, що стояв біля кузні, й огледівся: тут були самі селяни, здебільшого нетверезі. Майже у всіх у руках були палиці. На деяких палицях стирчали насаджені коси й наконечники списів. Ковалі в кузні якраз і були зайняті виготовленням цих наконечників і випрямленням кіс.

– Гей, дід! Дід! – почали кричати в натовпі.

– Слава Богу! – сказав пан Заглоба.

– На віки віків.

– Скажіть, дітки, вже є Дем’янівка?

– Дем’янівка. Або що?

– А те, що мені на шляху казали, – продовжував дід, – що тут добрі люди живуть, які дідові притулок дадуть, нагодують, напоять, переночувати пустять і гроші дадуть. Я старий, ішов-ішов, аж утомився, а хлопчина, той уже зовсім іти не може. Німий він, сердега, мене, старого, водить, тому що нічого я не бачу, сліпець бідолашний. Бог вас, добрі люди, благословить, і святий Миколай-чудотворець благословить, і святий Онуфрій благословить. Ув одному оці в мене крихта світу Божого лишилася, а друге навіки темне, от я з торбаном і ходжу, пісні співаю, живу, як птиця Божа, тим, що від добрих людей перепаде.

– А звідкіля ви, діду?

– Ой, іздалеку, іздалеку! Та тільки вже дозвольте мені відпочити, наче оно біля кузні лава є. Сідай і ти, бідолахо, – продовжував він, указуючи Олені лаву. – Ми аж із Ладави, добрі люди. Із дому давно, давно вийшли, а зараз із Броварок, із храмового празника йдемо.

– А що ви там гарного чули? – запитав старий із косою в руці.

– Чути-то чули, та чи гарне, не знаємо. Людей туди поприходило багато. Про Хмельницького розказували, що гетьманського сина і його лицарів подолав. Чули ми ще, що на руському березі народ на панів піднімається.

Натовп одразу оточив Заглобу, а він, сидячи поряд із князівною, час від часу дзижчав на своїй лірі.

– Значить, батьку, ви чули, що народ піднімається?

– Еге ж! Нещасна вона, селянська наша доля!

– Кажуть, що кінець світу буде?

– У Києві на вівтарі писання Христове знайшли, що бути війні страшенній та жорстокій і великому кровопролиттю по всій Украйні.

Натовп, який оточив лаву, що на ній сидів пан Заглоба, зімкнувся ще тісніше.

– Кажете, писання було?

– Було. Як Бог свят, було! Про війну, про криваву… Та не можу я говорити більше, у мене старого, бідолашного, все вже ж у горлі пересохло.

– А ось вам, батьку, мірка горілки, пийте та розповідайте, що ви такого на білім світі чули. Відомо нам, що діди скрізь бувають і про все знають. Бували вже й у нас та й казали, що на панів через Хмельницького випаде чорна година. Ось ми коси та списи звеліли кувати, не спізнитися щоб. Тільки от не знаємо: чи починати вже, чи листа від Хмеля ждати?

Заглоба перехилив мірку, прицмокнув, потім трохи подумав і сказав:

– А хто каже вам, що пора починати?

– Ми самі так бажаємо.

– Пора! Пора! – пролунали численні вигуки. – Коли запоріжці панів побили, так і пора.

Коси і списи, що ними потрясали могутні руки, видали зловісний брязкіт.

Потім раптом усі замовкли, і тільки в кузні продовжували гупати молоти. Майбутні зарізяки чекали, що скаже дід. Він думав, думав і, нарешті, запитав:

– Чиї ви люди?

– Ми? Князя Яреми.

– А кого ж ви будете різати?

Дядьки подивилися один на одного.

– Його? – запитав дід.

– Не здужаємо…

– Ой, не здужаєте, дітки, не здужаєте. Бував я в Лубнах, бачив князя на власні очі. Страшний він! Закричить – дерева в лісі дрижать, ногою тупне – яр у лісі робиться. Його король боїться й гетьмани слухаються, і всі його страшаться. А війська в нього більше, ніж у хана й султана. Не здужаєте, дітки, не здужаєте. Не ви його помацаєте, а він вас. А ще не знаєте ви, що я знаю, до нього ж усі ляхи на поміч прийдуть, а вже ж що лях, то шабля!

Похмуре мовчання запанувало в натовпі. Дід знову вдарив по струнах торбана і продовжував, підвівши лице до місяця:

– Іде князь, іде, а з ним стільки султанів червоних та корогов, скільки зірочок у небі й будяків у степу. Летить попереду нього вітер