Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
– Зрозуміла і, скільки житиму, вашій милості буду вдячна. Не знаю я, хто ви і як потрапили в Розлоги, та вважаю, що Господь мені на захист і для порятунку вас послав, адже я скоріше б зарізалась, аніж віддалась у руки душогубові цьому.
– Гаспид він, який на невинність вашу, панно, вельми розпалився.
– Що я йому, нещасна, зробила? За що він мене переслідує? Я ж його давно знаю і давно ненавиджу, і завжди він у мені тільки страх викликав. Хіба одна я на світі, що він не відстає від мене, що стільки крові через мене пролив, що братів моїх повбивав?… Господи, як згадаю, холону вся. Що робити? Куди заховатись од нього? Ви, добродію, не дивуйтеся скаргам цим, адже я нещасна, адже я соромлюся його домагань, адже мені смерть у сто разів миліша.
Щоки Олени спалахнули, і по них од гніву, презирства й горя скотилися дві сльози.
– Що й казати, – мовив пан Заглоба, – велика біда впала на ваш дім, але дозвольте, ласкава панно, зазначити, що родичі ваші почасти самі в тому винні. Не слід було козакові руки вашої обіцяти, а потім його обдурювати, що, розкрившись, так його розсердило, що ніякі вмовляння мої ніскільки не допомогли. Жаль також мені братів ваших убитих: особливо молодшого, він хоч і хлоп’я майже, та зразу було видно, що з нього знаменитий кавалер вийшов би.
Олена розплакалась.
– Не личать сльози тій одежині, котру ви, ласкава панно, зараз носите, так що витріть їх і скажіть собі: на все, мовляв, воля Божа. Господь і покарає вбивцю, що без того вже покараний, бо кров же пролив, а панну, єдину й головну мету жаги своєї, втратив.
Тут пан Заглоба замовк, але через якийсь час сказав:
– Ох і дав би він мені жару, якби я попався йому в лапи! На шагрень би шкуру мою вичинив. Ви ж не знаєте, панно, що я в Галаті вже від турків мук зазнав, так що з мене досить. Інших не прагну, і тому не в Лубни, а в Черкаси поспішаю. Воно б, звичайно, добре у князя сховатись. А якщо доженуть? Чули, Богунів козачок прокинувся, коли я коней одв’язував? А якщо тривогу підняв? Тоді вони зразу б у погоню кинулись і нас би через годину піймали, у них там княжі коні свіжі, а в мене часу не було вибирати. Він же – бестія дика, цей Богун, ви вже мені повірте, панно, й так мені спротивився, що я диявола б скоріше волів побачити, ніж його.
– Боже борони до нього потрапити.
– Але ж сам він себе загубив. Чигирин, порушивши гетьманський наказ, кинув, із князем-воєводою руським завівся. Й лишається йому йти до Хмельницького. Та тільки він принишкне, коли Хмельницького поб’ють, що, між іншим, могло вже бути. Редзян за Кременчуком військо зустрів, яке пливло під Барабашем і Кречовським на Хмеля, а на додаток пан Стефан Потоцький по суші з гусарами йшов, але Редзян у Кременчуці десять днів, поки чайку лагодили, просидів, так що, поки він до Чигирина доволікся, битва, слід гадати, відбулася. Ми новин із хвилини на хвилину чекали.
– Значить, Редзян листи з Кодака віз? – запитала Олена.
– Еге ж. Од пана Скшетуського до княгині й до вас, але Богун їх перехопив і, про все із них дізнавшись, тут же Редзяна порубав і поскакав мститися Курцевичам.
– О, бідолашний юнак! Через мене він кров свою пролив!
– Не журіться, панно. Видужає.
– Коли ж це було?
– Учора вранці. Богунові людину вбити – все одно що іншому чарку вина перехилити. А рикав він, коли прочитав листи, так, що весь Чигирин тіпало.
Розмова на якийсь час обірвалася. Тим часом зовсім розвиднілося. Рожева зоря, обрамлена світлим золотом, опалами та пурпуром, горіла на східній частині небес. Повітря було свіже, збадьорливе, коні почали весело форкати.
– Нумо, пришпормо з Богом, і вперед! Конячки відпочили, і часу гаяти не можна, – сказав пан Заглоба.
Вони знову кинулися вскач і без перепочинку промчали з півмилі. Зненацька попереду показалася незрозуміла темна крапка, що наближалася з небувалою швидкістю.
– Що це може бути? – мовив пан Заглоба. – Притримайте-но свого. Верховий ніби.
І дійсно, щодуху наближався якийсь вершник; скоцюрбившись у сідлі, схиливши лице до кінської гриви, він підганяв нагайкою свого жеребця, котрий і так, здавалося, летів, не торкаючись землі.
– Що ж це за диявол і чому він так летить? Ну й швидкість! – сказав пан Заглоба, дістаючи із сідельної кобури пістоль, щоб про всяк випадок бути готовим до всього.
Тим часом шалений вершник був уже кроків за тридцять.
– Стій! – гаркнув пан Заглоба, наводячи пістоль. – Ти хто такий?
Вершник на всьому скаку осадив коня, випростався і, підвівши очі, тут же закричав:
– Пан Заглоба!
– Плеснєвський, слуга чигиринського старости? А ти чого тут? Куди летиш?
– Ваша милість! Повертайте й ви за мною! Біда! Гнів Божий, суд Божий!
– Що сталося? Що таке?
– Чигирин запоріжці зайняли. Холопи шляхту ріжуть. Кара Божа!
– В ім’я Отця і Сина! Що ти говориш… Хмельницький?
– Пана Потоцького вбито, пан Чарнецький у полоні. Татари з козаками йдуть. Тугай-бей!
– А Барабаш і Кречовський?
– Барабаш загинув. Кречовський до Хмельницького перекинувся. Кривоніс іще вчора вночі рушив на гетьманів. Хмельницький – сьогодні засвітла. Сила страшенна. Край в огні, мужва повсюди бунтує, кров ллється! Тікайте, милостивий пане!
Пан Заглоба витріщив очі, роззявив рота і такий був приголомшений, що слова не міг вимовити.
– Тікайте, милостивий пане! – повторив Плеснєвський.
– Ісусе! – охнув пан Заглоба.
– Ісусе Христе! – вторила Олена, розридавшись.
– Тікайте, час не жде.
– Куди? Куди ж?
– У Лубни.
– А ти куди?
– Туди, звичайно. До князя-воєводи.
– Пропади воно все пропадом! – вигукнув пан Заглоба. – А гетьмани де ж?
– Під Корсунем. Але Кривоніс уже напевне зітнувся з ними.
– Кривоніс чи Прямоніс, холера йому в бік! Значить, нам сенсу нема їхати?
– До лева в пащу, ваша милість, на погибель прете.
– А хто тебе в Лубни послав? Пан твій?
– Пана мого порішили, а мені мій кум, який нині із запоріжцями, життя врятував і допоміг утекти. До Лубен я на власний розсуд їду, бо не знаю, де ще сховатися
