Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– В Розлоги не їдь, там Богун. Він теж до бунтівників збирається!

– О Боже мій! Боже мій! У Чигирині говорять, що ось-ось і на Задніпров’ї мужва підніметься!

– Ще й як може бути! Ще й як може бути! Паняй же, куди тобі до вподоби, а з мене досить і про свою шкуру дбати.

– Так я і зроблю! – сказав Плеснєвський і, хльоснувши коня нагайкою, рушив із місця.

– Та від Розлогів тримайся подалі, – крикнув йому вслід Заглоба. – А якщо Богуна зустрінеш, не кажи, що мене бачив, чуєш?

– Чую! – відгукнувся Плеснєвський. – З Богом!

І помчав, ніби від погоні.

– Ну, – сказав пан Заглоба. – От тобі й на! Викручувався я з усякої біди, але в такій іще не бував. Попереду – Хмельницький, позаду – Богун, і якщо воно дійсно так, то я гроша ламаного не дам ні за свій перед, ні за свій тил, ні за свою шкуру. Схоже, я дурня зваляв, у Лубни з вами, панно, не поскакавши, та зараз пізно жалкувати про це. Тьху! Увесь мій мозок не вартий того, щоб ним чоботи мастити. Що ж робити? Куди податися? В усій Речі Посполитій нема, видно, кутка, де людина своєю, не дарованою смертю могла б померти. Дякую за такі подарунки; нехай іншим їх дарують!

– Ваша милість! – сказала Олена. – Два моїх брати, Юр і Федір, у Золотоноші, може, від них буде нам який порятунок?

– У Золотоноші? Зачекайте, панно! Познайомився і я в Чигирині з паном Унерицьким, у котрого під Золотоношею маєтки Кропивна та Чорнобай. Але це звідси далекувато. Далі, ніж Черкаси. Що ж робити?… Якщо більше нікуди, тікаймо туди. Тільки з битого шляху треба з’їхати: степом та лісами пробиратися безпечніш. Якщо б хоч на тиждень отак затаїтися де-небудь, у лісах яких-небудь, може, гетьмани за цей час покінчили б із Хмельницьким і на Вкраїні спокійніше стало б…

– Не для того Господь нас із рук Богунових спас, аби дати загинути. Уповайте, ваша милість, добродію.

– Стривайте, ласкава панно. Знов у мені начебто дух міцніє. Ускакували ми в усяку халепу! Як-небудь розповім вам, панно, про пригоду, що сталася зі мною в Галаті, з чого ви зразу зробите висновок, що й тоді справа була кепська, а бач як, своїм розумом я тої небезпеки уникнув і вцілів, хоча борода моя, як можна бачити, посивіла. Одначе нам треба з’їхати зі шляху. Звертайте, панно… Ось так. А ви верхи, як умілий козачок, їздите! Трава висока, нічиє око зроду нас не помітить.

І дійсно, трава, в міру того, як вони заглиблювалися в степ, ставала все вищою, і врешті-решт вершники зовсім у ній потонули. Одначе коням у суцільній мішаниці тонких і товстих стебел, часом гострих і колючих, іти було нелегко. Тому вони швидко втомились і стали.

– Якщо ми хочемо, щоби ці конячки послужили нам і далі, – сказав пан Заглоба, – доведеться злізти й розсідлати їх. Нехай поваляються й попасуться, інакше діла не буде. Я так розумію, скоро до Кагамлика доберемося. Про мене, чим скоріше, тим миліше, – ліпше очерету нічого не знайти, якщо сховатися в ньому, диявол і той не знайде. Тільки б нам не заблукати.

Сказавши це, пан Заглоба спішився й допоміг спішитись Олені, потому почав знімати сідла й діставати їжу, котрою передбачливо в Розлогах запасся.

– Треба підкріпитися, – сказав він. – Дорога неблизька. Дайте ж, панно, яку-небудь обітницю святому Рафаїлу, щоб нам її щасливо подолати. А в Золотоноші є стара фортеця, можливо, і з гарнізоном. Плеснєвський сказав, що мужва й на Задніпров’ї піднімається. Гм! Воно не виключено, прудкий тут повсюди народ бунтувати, але на Задніпров’ї перебуває десниця князя-воєводи, а з біса важка ця десниця! Здорові в Богуна в’язи, та якщо ця десниця на них ляже, то до самої землі притисне; воно дай Боже, амінь. Їжте, панно.

Пан Заглоба дістав із-за халяви ножик з виделкою та подав їх Олені, потому розіклав перед нею на чапраку смажену яловичину та хліб.

– Призволяйтеся, панно, – сказав він. – У животі пусто – у голові горох-капуста… З’їв гов’яд – у голові лад. Дали ми з вами, звичайно, маху: правильніше було в Лубни тікати, та тут уже нічого не вдієш. Князь, мабуть, із військом теж за Дніпро рушить допомагати гетьманам. Страшних часів ми діждалися, бо громадянська війна з усього поганого – найгірше. Куточка не знайдеться для мирних людей. Краще мені було в ксьондзи йти, до чого я покликання мав, бо людина спокійна і поміркована, та фортуна інакше розпорядилася. Господи, Господи! Був би я тепер краківським каноніком і виспівував би годинами на почесному кріслі у храмі, позаяк голос у мене вельми приємний. Та що з того! З молодих літ дуже мені жіноча стать до вподоби була. Хо-хо! Не повірите, панно, яким я був красунчиком. Бувало, погляну на котру, і вона як громом уражена. Мені б рочків двадцять скинути, кепські були б у пана Скшетуського справи. Дуже гарний із вас, ласкава панно, козачок. І не дивно, що хлопці коло вас упадають і один одного через вас за горлянку беруть. Пан Скшетуський теж забіяка, яких мало. Бачив я, як Чаплинський йому дав привід, а він хоч і напідпитку був трохи, та як схопить його за комір і – перепрошую – за штани, як двине ним у двері! Так, скажу я вам, панно, в того всі кістки із вертлюгів повискакували. Старий Зацвілиховський теж мені про судженого вашого говорив, що найперший він лицар, князю-воєводі дорогий, та й сам я з першого погляду втямив, що жовнір він достоїнства не останнього і не по літах досвідчений. Спекотно, одначе, стає. Хоч і приємна мені ваша, панно, компанія, та я б не знаю що віддав, аби тільки нам у Золотоноші опинитися. Як видно, доведеться вдень у травах одсиджуватись, а ночами їхати. Не знаю тільки, чи витримаєте ви тягар такий?

– Я здорова і все витримаю. Їдьмо хоч зараз.

– Зовсім не жіноча у вас, панно, вдача. Коні вже повалялися, так що я їх посідлаю зараз, аби готові про всяк випадок були. Поки кагамлицьких очеретів і заростей не побачу, себе в безпеці не відчую. Якби ми не з’їхали зі шляху, можна було б до Чигирина ближче на річку виїхати, але тут від шляху до води, мабуть, воно з милю буде. Зразу ж на той бік і переправимося. До того ж, одначе, мені спати хочеться. Вчора ніч цілу проколобродили ми в Чигирині, вчорашнього дня лиха година мене