Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Прощавай, сеньйоре дон Енріке; немає дня, коли б я не промовляла покутніх молитов і не благала небо поблагословити тебе й твою щасливу дружину. Помолися й ти за мене і не відповідай на мій лист.
Я вже казав вам про той вплив, який виявляли спогади на душу мого батька, і ви можете зрозуміти, що цей лист пробудив їх усі. Цілий рік він не міг займатися улюбленою працею; лише старання дружини, прив’язаність, яку він відчував до мене, а передовсім загальна теорія рівнянь, якою тоді почали займатися геометри, змогли повернути його душі сили й спокій. Зростання доходів дозволило йому збільшити свою бібліотеку й фізичний кабінет; незабаром йому навіть вдалося обладнати невеличку обсерваторію, оснащену чудовими приладами. Немає потреби додавати, що він також постарався задовольнити вроджену схильність до добрих учинків. Ручаюся вам, що в Сеуті не залишилось жодної людини, справді вартої жалості, бо мій батько всіма способами намагався забезпечити кожному пристойне утримання. Подробиці, про які я міг би вам розповісти, були б, безсумнівно, цікавими, але я не забуваю, що пообіцяв вам власну історію і не повинен ухилятися від наміченої лінії.
Наскільки я пам’ятаю, першою моєю пристрастю була цікавість. В Сеуті немає ні коней, ні карет, ні інших подібних небезпек для дітей, тому мені дозволяли бігати по вулицях, як заманеться. Тож я задовольняв свою цікавість, по сто разів на день бігаючи до порту й вертаючись до міста; я навіть заходив у будинки, на склади, в арсенали, в майстерні, приглядався до робітників, супроводжував носіїв, розпитував перехожих, одне слово, усюди пхав свого носа. Моя цікавість усіх потішала, всюди із задоволенням старалися її задовольнити, всюди — за винятком батьківського дому.
Батько наказав збудувати посеред двору окремий павільйон, у якому розмістив бібліотеку, фізичний кабінет і обсерваторію. Мені було заборонено входити до того павільйону; спочатку мені це було байдуже, але потім ця заборона, збуджуючи мою цікавість, стала могутнім стимулом, який штовхнув мене на дорогу наук. Першою наукою, якій я віддався, був той розділ природничої історії, що зветься конхіологія. Батько часто ходив на берег моря в певні місця, оточені скелями, де під час штилю вода була прозорою, як дзеркало. Там він спостерігав за поведінкою морських істот, а коли йому траплялася гарна мушля, він одразу ніс її додому. Діти за своєю природою є наслідувачами, тож я мимовільно зробився конхіологом і, мабуть, довго працював би в цій галузі, якби раки, морська кропива і морські їжаки не породили в мені нехоті до цього заняття. Я покинув природничу історію і зайнявся фізикою.
Батько, якому потрібен був майстер для заміни, ремонту чи копіювання інструментів, які йому присилали з Англії, навчив цьому ремеслу одного каноніра, якого природа нагородила відповідними здібностями. Я мало не цілими днями просиджував у того навченого механіка, допомагаючи йому в роботі. Я там багато чого навчився, але що з того, якщо мені не вистачало найпершого і найголовнішого: я не вмів ані читати, ані писати. І хоч мені вже мало виповнитися вісім років, мій батько продовжував повторювати, що буде цілком достатньо, якщо я навчуся підписувати своє ім’я і танцювати сарабанду. Жив тоді в Сеуті один немолодий вже священик, вигнаний внаслідок якоїсь інтриґи з монастиря. Усі дуже його шанували. Він часто приходив відвідати нас. Поштивий пастир, бачачи мою занедбаність, переконав мого батька, що мене треба навчити принаймні основам релігії, і сам вирішив узятися за це завдання. Батько погодився, і отець Ансельм під цим приводом навчив мене читати, писати і рахувати. Я домігся великих успіхів, особливо в арифметиці, в якій невдовзі перевершив мого вчителя.
У цей спосіб я дожив до дванадцяти років і, як на мій вік, мав уже достатньо знань, однак остерігався, щоб не показувати їх батькові, а якщо часом забувався, то він суворо дивився на мене, говорячи:
— Навчайся сарабанди, сину мій, навчайся сарабанди й покинь усі інші речі, які можуть лишень принести тобі нещастя.
Тоді моя мати давала мені знак, щоб я мовчав, і переводила розмову на інші теми.
Одного дня, під час обіду, коли мій батько знову переконував мене, щоб я присвятив себе Терпсихорі, ми побачили, як до нас зайшов чоловік приблизно тридцяти років, одягнений на французький штаб.
Він раз за разом вклонився нам разів із десять, після чого, прагнучи зробити пірует, штовхнув слугу з вазою, яка розбилася на друзки. Іспанець розсипався б у вибаченнях, проте чужоземець зовсім не збентежився. Він вибухнув сміхом, потім сповістив нам поганою іспанською мовою, що його звуть маркіз де Фоленкур, що він був вимушений покинути Францію, бо вбив на дуелі людину, і що він просить нас дати йому притулок, поки його справа не буде вирішена.
Фоленкур ще не закінчив свого монологу, як батько раптом підхопився з-за столу й сказав:
— Сеньйоре маркізе, ти саме та людина, яку я вже давно виглядаю. Вважай мій дім своїм власним, командуй тут, як тобі заманеться, а взамін за це не відмовляйся трохи зайнятися вихованням мого сина. Якщо він з часом стане дещо схожим на тебе, то ти зробиш мене найщасливішим із батьків.
Якби Фоленкур міг відгадати ту приховану думку, яку мій батько пов’язував з цими словами, то він би, певно, щиро скривився; однак він сприйняв цю заяву буквально, здавався дуже нею задоволеним і подвоїв свою зухвалість, звернувши увагу на красу моєї матері й похилий вік мого батька, який, незважаючи на це, був щасливий і постійно ставив мені його за приклад.
Під кінець обіду батько запитав маркіза, чи він може навчити мене сарабанди. Замість відповіді мій учитель
