Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Я був не просто закоханий юнак, — відказав я. — Я любив тебе всією душею, Наомі, — кажучи це, я усвідомлював, що привів до бару одну жінку, а звіряю свої пристрасні почуття іншій. Проте це була правда, мимовільна, спонтанна правда. — Я часто думав, Наомі, що перестав бути собою справжнім, бо не міг розділити з тобою свого життя. Це спотворило мене до невпізнаваності, зробило честолюбним, хитрим, складним, дурним і мстивим. Якби я тільки міг тримати тебе у своїх обіймах щоночі відтоді, як мені було п’ятнадцять, я б ніколи не боявся смерті.
— Ох, Чарлі, дідьку лисому розкажи! Ти завжди так чудово вмів говорити. Але й забивати баки. У тебе було чимало жінок. Я бачу це по тому, як ти поводишся у тій кабінці.
— О, так — дідьку лисому! — я був вдячний за цей давній сленг. По-перше він урвав мої звіряння, які б ні до чого не привели. По-друге, він полегшив тягар інших думок, що напосілися на мене в цьому понурому барі. Все почалося з думки, що невдовзі після смерті, коли безживне тіло згниває й знову перетворюється на безліч мінералів, душа пробуджується до свого нового існування. Але у мить, що настає одразу ж після смерті, я, як мені здавалось, мав би опинитися в якомусь темному місці, схожому на це. Де всі, хто колись любили одне одного, зустрілися би знову тощо. Такі ось думки навіяв мені цей бар. Тримаючи у руці ключ від «конференційного номера» й побрязкуючи ланцюжком, я знав, що мушу повернутися до Ренати. Якщо вона досі п’є своє мартіні, то буде занадто п’яна, щоб звестися на ноги та вийти з кабінки. Але тепер мені треба було дочекатися доктора Луца. І ось він вийшов із чоловічої вбиральні, дуже немічний, лисий і кирпатий, як і його донька. Від його міщанського шику двадцятих років залишилася тільки старосвітська вишуканість манер. Він завжди вимагав від нас особливої пошани, бо хоча ніколи й не був справжнім лікарем, а лише фахівцем із проблем стопи (у нього був кабінет у середмісті й удома), та все ж наполягав називати себе доктором, і впадав у лють, якщо хтось звертався до нього «пане Луц». Захоплений своїм докторуванням, він лікував багато різних недуг, аж до коліна. Якщо ступні, то чому б не гомілки? Пам’ятаю, як він попрохав мене асистувати, коли він накладав власноруч приготовану багряну мазь на жахливі виразки, що вкривали ноги однієї жінки, яка працювала на бісквітній фабриці. Я тримав баночку і лопатку, а він, змащуючи ці болячки, з упевненістю справжнього цілителя провадив розмову. Я цінував ту жінку, бо вона завжди приносила лікареві коробку з-під взуття, наповнену шоколадно-зефірними тістечками та шматками шоколадного торта. Коли згадую про це, хвилі солодкості підіймаються до мого піднебіння. А потім я побачив себе, як я сиджу в кріслі для пацієнтів доктора Луца, захоплено читаючи «Іродіаду», тимчасом як завірюха, що лютує за вікном, огортає мороком лікарняно-білі стіни крихітного кабінету. Схвильований усікновенням голови Івана Хрестителя, я зайшов до кімнати Наомі. Під час віхоли ми залишилися самі. Я зняв із неї теплу махрову піжаму блакитного кольору і побачив її оголену. Такі були спогади, що зринули у моєму серці. Тіло Наомі не було для мене чуже. Моє почуття до неї проникало в її клітини чи навіть молекули, що, належачи їй, мали її властивості. Через моє цілковите прийняття Наомі, через цю пристрасть, старий доктор Луц заманив мене у пастку, як зробив це Лаван із Яковом. Я мав допомагати йому мити його «оберн», небесно-блакитне авто з білими обідками шин. Я поливав його зі шланга і натирав замшею, тимчасом як доктор у білих лляних бриджах для гольфу стояв, потягуючи сигару «Кремо».
— О, Чарлі Сітрин, ти, без сумніву, зробив блискучу кар’єру, — сказав літній добродій. Його голос і досі був ліричний, високий і зовсім байдужий. Він ніколи не вмів змусити вас відчути, що його слова мають хоч якусь значущість. — Хоча сам я був республіканець і підтримував Кулиджа й Гувера, та, коли Кеннеді запросили тебе до Білого дому, я так пишався.
— Ця молода жінка — твоя пасія? — запитала Наомі.
— Правду кажучи, я ще й сам не знаю. А що у тебе, Наомі?
— Мій шлюб виявився геть невдалий, і мій чоловік десь повіявся. Та все ж я виростила двох дітей. Ти часом не читав статей мого сина у «Саутвест Тауншип Ґералд»?
— Ні. Я б навіть не знав, що їхній автор твій син.
— Він написав про подолання наркотичної залежності, з власного досвіду. Я б хотіла знати твою думку про його статті. Моя донька — молодчинка, а от із хлопцем маю клопіт.
— А як ти сама, Наомі, люба?
— У мене не так уже й багато роботи. Маю друга. Частину дня чергую біля школи, регулюючи дорожній рух.
Старий доктор Луц, здавалося, нічого цього не чув.
— Жаль, — сказав я.
— Ти про нас? Та ні, чого ж. Мені було б важко з тобою й твоїм інтелектуальним життям. Я захоплююся спортом. Найбільше полюбляю дивитися по телевізору футбол. Коли ж вдається взяти квитки на «Солджерс Філд» чи на хокейний матч, — це для нас велика подія. Ми обідаємо завчасу в «Комо Інн», а потім їдемо автобусом на стадіон. Взагалі-то я чекаю бійок на льоду й лементую, коли гравці вибивають один одному зуби. Боюся, я лише звичайна жінка.
Коли Наомі сказала «звичайна», а доктор Луц назвав себе республіканцем, вони мали на увазі, що долучилися до великої американської спільноти і таким чином втішилися й удовольнилися. Старому подобалося бути хіроподистом у Лупі в тридцятих роках. Зі слів його доньки випливало, що й вона не скаржиться на життя. Вони були задоволені собою й одне одним, і щасливі в своїй схожості. Лише я, незбагненно недоладний, стовбичив поміж ними з ключем. Вочевидь, мені дошкуляла моя інакшість. Я був давній друг, от тільки не зовсім американець.
— Я мушу йти, — вичавив я.
— Чи могли б ми якось разом сходити на пиво? Я б дуже хотіла з тобою зустрітися, — сказала Наомі. — Ти міг би порадити мені щодо Луї краще за будь-кого. Адже в тебе діти не гіпі, правда?
І коли я взяв номер її телефону, Наомі зауважила:
— О, поглянь, док, який охайний у нього записничок. У Чарлі все таке елегантне. На
