Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс
— Сер, — шепнув містер Веллер.
— Чого вам, Сем? — озвався його пан.
— Чи правильно я зрозумів ваші накази, сер?
— Я певний того.
— Чи маю я право валити його додолу, сер?
— Безперечно. Цілковите право. Робіть, що визнаєте за потрібне. Я вас не обмежую.
Сем кивнув головою і, зачинивши за собою двері, з чистою душею вибрався в далеку путь.
Бідолашний джентльмен, що мимохіть переполохав описаним способом мешканців Королівської вулиці, перебувши дуже неспокійну й турботну ніч, покинув будинок, де ще спали його друзі, і подався світ за очі. Навряд чи пощастить колинебудь гідно оцінити або належно вшанувати благородні мотиви, що спонукнули містера Вінкла на такий вчинок. „Якщо цей Даулер", міркував Вінкл, „якщо цей Даулер наважиться справдити свою загрозу (а він, безумовно наважиться), мені доведеться викликати його на дуель Він має дружину, що кохає його і в усьому від нього залежна. І раптом, засліплений жадобою помсти, я вбиваю його. Як же почуватиму я себе після того?" Ці сумні думки так вплинули на людяну душу молодо о чоловіка що коліна його задріботіли одне об одне, і на обличчі виразно вималювались усі його прекрасні почуття. Спонукуваний цими міркуваннями він схопив чемодан і, скрадаючись, спустився сходами, як міг нечутно відчинив ненависні двері й вийшов на вулицю. Коло Королівського готелю він натрапив на диліжанс, що мав вирушати до Брістоля. Вважаючи, що це місто не менш від інших відповідає його намірам, Вінкл сів на імперіал і прибув до Брістоля з усією швидкістю, на яку здатна пара коней, що двічі, а то й більше, на день одбувають таку подорож.
Найнявши номер у готелі „Чагарник" і вирішивши відкласти листування з містером Піквіком, аж доки гнів Даулера до певної міри випарується, він пішов знайомитися з Брістолем, який вразив його тим, що був найбруднішим із бачених ним досі міст. Оглянувши корабельню й подивившись на собор, Вінкл спитав, як пройти до Кліфтона, й побрів у вказаному напрямку. Мостові міста Брістоля не найчистіші й не найширші в світі, а вулиці його не належать до числа найпряміших або найменш плутаних. Заблудивши в їхніх кривинах та закрутах, містер Вінкл став шукати якоїсь пристойної крамниці, де міг би відсвіжитися порадою та вказівками.
Роздивляючись навкруги, він звернув увагу на новопофарбований будинок — щось середнє між крамницею й приватною квартирою. Червона лампа над входом досить виразно свідчила, що тут живе лікар; отже, слова „Лікарський кабінет і аптека", золотими літерами написані над вікном кімнати, яка здавна правила за дожидальню, були, мабуть, і зайві. Вважаючи цю установу за цілком придатне для довідок місце, містер Вінкл увійшов до крамнички, де стояли ящики та пляшки з золотими ярликами. В кімнаті не було нікого, і він постукав півкроновою монетою об прилавок, щоб привернути до себе увагу того, хто міг випадково бути в сусідній кімнаті.
Після першого ж удару досить виразно чутний звук щипців, якими перегрібають вугілля в каміні, раптом затих; після другого — молодий джентльмен ученого вигляду, в зелених окулярах і з величезною книгою в руках, шурхнув у кімнату і, ставши за прилавком, спитав, чого бажає відвідувач.
— Перепрошую, сер, — сказав містер Вінкл, — чи не були б ви ласкаві сказати мені, як пройти…
— Ха — ха — ха! — зайшовся голосним реготом учений молодий чоловік, підкидаючи книгу високо вгору й спритно ловлячи її якраз тоді, коли вона загрожувала розтрощити всі пляшки на прилавку. — Оце так несподіванка!
Для містера Вінкла це й справді була несподіванка Вражений також незвичайною поведінкою медичного на погляд джентльмена, він мимоволі відступив від дверей і схвильовано дивився на молодого чоловіка, що таким дивовижним способом приймав його.
— Хіба ж ви не впізнаєте мене? — спитав медичний на погляд джентльмен.
Містер Вінкл промимрив, що не має такої честі.
— То моя справа, значить, не безнадійна. Я лікуватиму брістольських стариць; коли мені пощастить зберегти цей вигляд. Геть під усі чорти, старе дрантя! — З цими словами молодий чоловік жбурнув книгу в найдальший кінець крамнички, скинув свої зелені окуляри й усміхнувся усмішкою Роберта Сойєра, есквайра, колишнього студента — медика.
— Невжеж ви не знали, що я тут? — дивувався містер Боб, дружньо стискаючи Вінклеві руку.
— Слово честі, ні,— відповів містер Вінкл.
— Хіба ви не бачили мого імени? — і Боб звернув увагу свого приятеля на парадні двері де білими літерами було накреслено: „Сойер, наступник Нокморфа",
— Воно не впало мені в око, — пояснив містер Вінкл.
— Боже ти мій, якби я знав, що це ви, я вискочив би на вулицю і впіймав би вас у свої обійми, — запевнював Боб. — Але, слово честі, я думав, що ви— Королівські податки[35].
— Не може бути!
— Присягаюся. І саме збирався сказати, що мене нема вдома, але що я можу доручити оповістку самому собі… Я й зробив би так, бо він мене не знає… Не знають мене й Освітлення та Мостові. Гадаю, що Церковний щур здогадується, хто я, і певний, що Водопостачання знає, бо, ледве переїхавши сюди, я видер йому зуба… Але заходьте ж! — Розмовляючи так, Боб штовхнув містера Вінкла в суміжну кімнату, де сидів не хто інший, як містер Бенджемен Елен і розважався тим, що розжареною кочергою пробивав дірочки в дошці над каміном.
— О, цієї приємності я вже ніяк не сподівався ! — сказав містер Вінкл. — Як затишно у вас тут!
— Непогано, — згодився Боб Сойєр. — Я недавно закінчив науку, а приятелі зібрали мені все потрібне для роботи. Отже, я нап’яв на себе чорний сюртук, наклав окуляри і силкуюсь увесь час виглядати якнайсерйозніше.
— І, певно, у вас нічогенька практика? — лукаво підморгнув містер Вінкл.
— Чудова. Така путяща, що за кілька років ви спроможетесь скласти всі мої прибутки в чарочку.
— Ви жартуєте? — сказав містер Вінкл. Адже самого товару у вас…
— То лише підробка, голубчику. В половині шухляд нічого немає, а друга половина — не відчиняються.
— Не може бути.
— Факт, слово честі; —і Боб Сойєр, увійшовши до аптеки, щосили потяг за позолочені шишечки кількох фальшивих шухлядок. — В цілій аптеці немає майже нічого, крім п’явок, та й ті вже використані.
— Ніколи не повірив би цьому, — дедалі більше дивувався містер Вінкл.
— Я думаю, — засміявся Боб. — Навіщо тоді була б уся ця подоба аптеки? Та чого ж це ми так стоїмо? Що ви будете пити? Бен, старий приятелю, тягни сюди з буфету питво від шлункових хвороб. — Містер Елен усміхнувся й поставив на стіл чорну пляшку з бренді.
— Ви, звичайно, не будете розводити його
