Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс

Сем сказав це з виразом такої щирості на обличчі й таким лагідним тоном, що аудиторія захихикала, маленький суддя всміхнувся, а серджент Бацфас розгубився. По короткій нараді з Додсоном і Фогом, учений юрист, приховавши своє замішання, знову звернувся до Сема.

— У мене до вас ще одне запитання, містер Веллер.

— Прошу дуже, сер, — добродушно відповів Сем.

— Чи не пригадуєте ви, як одного вечора, в минулому листопаді, ви відвідали місис Бардл?

— Пригадую, і добре пригадую, сер.

— А, ви пригадуєте; правда? — зрадів серджент Бацфас. — Я завжди думаю, що ми з вами таки договоримось до чогонебудь.

— І я думав так само, сер, — відповів Сем, а глядачі захихотіли знову.

— Ну, мені здається, ви прийшли до неї порозмовляти трохи про сьогоднішній суд. Га, містер Веллер? — спитав серджент Бацфас, проречисто підморгнувши до присяжних.

— Я прийшов сплатити їй за квартиру, — відповів Сем, — але ми, справді, розмовляли й про її позов.

— О, так ви розмовляли про її позов? — зрадів серджент Бацфас, передбачаючи зробити якісь дуже важливі відкриття. — Ну, а що ж саме ви говорили про позов? Будьте ласкаві повторити нам, містер Веллер.

— З величезною охотою, сер, — погодився Сем. — Дві шановні дами, що їх ви бачили тут сьогодні, базікали спершу щось маловажне, а потім почали із захопленням вихваляти добродійних панів Додсона й Фога, отих двох джентльменів.

Ці слова, ясна річ, примусили аудиторію звернути увагу на Додсона й Фога, що прикладали всіх зусиль найбільше скидатись на добродійників.

— Аторнеїв позивачки, — пояснив серджент Бацфас. — Ну, і за що ж вихваляли вони панів Додсона й Фога? Адже ви кажете — вони із захопленням вихваляли їх.

— Вихваляли за те, що Додсон і Фог запропонували місис Бардл вчинити позов і обіцяли не брати з неї ніякого гонорару, якщо не пощастить витягти гроші з містера Піквіка.

Серед публіки знову захихикали, а містер Додсон і містер Фог, раптом почервонівши, нахилились до серджента Бацфаса й почали шептати йому щось.

— Цілком маєте рацію, — з удаваною байдужістю промовив серджент Бацфас. — Я думаю, мілорд, ми нічого не доб’ємось від свідка. Він занадто тупий, і я не хочу клопотати суд, допитуючи його далі. Ідіть собі, сер.

— Може, ще хто хоче поставити мені якінебудь запитання? — сказав Сем, беручи свій капелюх і невимушено роздивляючись навкруги.

— Тільки не я, містер Веллер, дякую вам, — засміявся серджент Снабін.

— Ідіть собі, сер, — нетерпеливився серджент Бацфас, вимахуючи рукою, і Сем зійшов униз, дошкуливши якнайбільше товариству Додсон І Фог і сказавши якнайменше про містера Піквіка.

— Якщо це могло б нас позбавити виклику зайвих свідків, мілорд, то я ладен заздалегідь визнати, що містер Піквік має значні засоби до життя і ніде не служить, — сказав серджент Снабін.

— Гаразд, — погодився серджент Бацфас, ховаючи два листи, які він мав зачитати. — Я не заперечую, мілорд.

Після того, захищаючи відповідача, з промовою до присяжних звернувся серджент Снабін. Він довго й з великим запалом говорив про чудову вдачу й прегарні прикмети містера Піквіка. Але наші читачі краще, ніж серджент Снабін, обізнані з чеснотами й заслугами цього джентльмена, і ми не вважаємо за потрібне наводити тут точні слова вченого мужа. Він намагався довести, що показані судові листи стосувались лише до обіду містера Піквіка або до прибирання його кімнат перед його поверненням з якоїсь недалекої подорожі. Досить сказати, що він зробив для містера Піквіка усе можливе, але й усе можливе, за авторитетними словами старовинного прислів’я, не може зробити неможливого.

Після того суддя містер Старлей за здавна встановленим, прекрасним звичаєм, зрезюмував суть справи. Він прочитав присяжним свої нотатки, скільки міг розібрати їх, і дав деякі пояснення до заслуханих свідчень. На його думку, якщо місис Бардл права, містер Піквік, безперечно, винний. Суддя пояснив також, що коли свідчення місис Клапінс правдиві, то присяжні повірять їм; і можуть не вірити, якщо вони викликають сумнів. Визнавши за доведене порушення обіцянки одружитись, присяжні мають право зобов’язати містера Піквіка сплатити відшкодування в тому розмірі, який вони самі встановлять; і, навпаки — визнавши позов за безпідставний, тим самим звільняють відповідача від будьяких витрат.

Виголосивши резюме, суддя пішов до себе підживитись баранячими котлетами й склянкою черрі — бренді, а присяжні, вислухавши його, пішли на нараду.

Минули млосні чверть години. Присяжні повернулися. Суддю викликали. Містер Піквік наклав на ніс свої окуляри й дивився на старшину. Обличчя його палало. Серце колотилося дужче.

— Джентльмени, — спитав чоловік у чорному, — чи ухвалили ви вирок?

— Ухвалили, — відповів старшина.

— На чию користь: відповідача чи позивачки?

— На користь позивачки.

— В якому розмірі визначили ви суму відшкодування?

— В розмірі сімсот п’ятдесяти фунтів.

Містер Піквік зняв свої окуляри, пильно витер їх, заховав у футляр, а футляр поклав в кишеню; потім надяг рукавички і, не спускаючи з ока старшину присяжних, машинально вийшов із зали слідом за містером Перкером і синьою торбою, В одній з бічних кімнат вони спинилися, і поки містер Перкер платив судові витрати, до містера Піквіка підійшли його друзі. Наблизились до нього й Додсон і Фог, що з видимим задоволенням потирали собі руки.

— Ну, джентльмени? — удався до них містер Піквік.

— Ну, сер? — відповів містер Додсон за себе й за партнера.

— Ви, мабуть, думаєте, що я заплачу відшкодування? — спитав містер Піквік.

Додсон сказав, що вони вважають це за дуже ймовірне. Фог засміявся й запевнив, що вони намагатимуться одержати гроші.

— Намагайтесь собі, панове Додсон та Фог, намагайтеся, намагайтеся! — спалахнув містер Піквік. — Майте тільки на увазі, що з мене ви не дістанете жодного фарсинга, нехай би мені хоч увесь кінець життя довелось просидіти у в’язниці.

— Ха-ха-ха! — зайшовся реготом містер Додсон. — Ви незабаром зміните свою думку, містер Піквік.

— Хі-хі-хі! ми ще побачимо, — вторував йому містер Фог.

Занімівши з обурення, містер Піквік дозволив своєму адвокатові та друзям довести себе до виходу й посадити в карету, замовлену завжди дбайливим Семом Веллером.

РОЗДІЛ XXVI,

у якому містер Піквік думає, що йому краще було б поїхати до Баса, і їде туди; і де оповідається про нещастя, яке спіткало містера Вінкла.

— Алеж ви, дорогий сер, — сказав маленький Перкер, наступного по судовому засіданні ранку прийшовши до містера Піквіка в його номер, — алеж ви не думаєте