Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс
— Ні півпені, — рішуче мовив містер Піквік, — ні півпені.
— Хай живе принцип, як заявив один лихвар, коли не хотів поновити векселя свого боржника, — вкинув своє слово містер Веллер, що. прибирав з стола після сніданку.
— Сем, — сказав містер Піквік, — будьте ласкаві зійти вниз.
— Слухаю, сер, — відповів містер Веллер і, корячись делікатному натякові свого пана, ретирувався.
— Ні. Перкер, — повторив містер Піквік, прибравши урочистого вигляду, — мої друзі намагалися вже відрадити мене від цього наміру, але даремно. Я житиму, як і жив, аж доки мої супротивники дістануть право вимагати виконання присуду. І якщо їм стане підлості скористатися з свого права й заарештувати мене, я скорюся безжурно й з чистим серцем. А коли можуть вони зробити це?
— Вони можуть дістати наказ про стягнення з вас відшкодування й судових витрат, коли мине законний час, тобто рівно через два місяці від сьогодні, дорогий мій сер.
— Добре, — сказав містер Піквік, — а тим часом, голубчику, не нагадуйте мені про цю справу. Тепер же, — продовжував великий муж, позираючи на своїх приятелів з добродушною усмішкою й іскрами в очах, яких не могли затемнити або приховати ніякі окуляри, — тепер нам треба вирішити тільки одне питання: куди ми зараз їдемо?
Містер Тапмен і містер Снодграс були занадто вражені героічністю свого друга, щоб спромогтися відповісти. Містер Вінкл ще не зовсім очуняв од вчорашнього виступу в суді і не був здатний мати свою думку.
— Гаразд, — промовив містер Піквік, не дочекавшись відповіді, — тоді, якщо ви лишаєте вибір на мою волю, я спинився б на Басі. Там ніхто з нас, здається, не був.
І правда — Піквікці ніколи не були в Басі. Перкер енергійно підтримав цю пропозицію, гадаючи, що невеличка зміна в житті й деякі розваги примусять містера Піквіка складати більшу ціну волі й менше пориватись до тюрми для винуватців. Решта не заперечувала, і Сема негайно відрядили до "Білого Коня" взяти п’ять квитків на диліжанс, що мав вирушати завтра о пів восьмої ранку.
Наступний ранок був зовсім несприятливий для подорожі— було хмарно, мрячно й холодно. Доручивши Семові рятувати їхній багаж од сімох чи вісьмох носіїв, містер Піквік і його друзі зайшли в дожидальню.
На той час там був тільки один джентльмен років коло сорока п’яти, з грізними очима, лисою головою, облямованою по боках і ззаду досить широкою смугою чорного волосся, і з рясними бакенбардами. На ньому був застебнутий аж до підборіддя рудуватий сюртук, а поруч нього лежали на стільці дорожний кашкет з тюленячої шкіри, пальто й плащ.
— Цікаво, де в Басі спиняється ця карета? — звернувся містер Піквік до містера Вінкла.
— А ви їдете до Баса? — спитав незнайомий.
— До Баса, сер, — відповів містер Піквік.
— А інші джентльмени?
— Вони їдуть зі мною.
— Тільки не на внутрішніх місцях… будь я проклятий, коли на внутрішніх! — скрикнув незнайомий. — Я купив квитки на два внутрішні місця. І сказав, що коли вони спробують всунути шістьох у цю пекельну скриньку, я найму окрему карету і подам у суд.
— Дозвольте сказати вам, дорогий сер, — промовив містер Піквік, — що ви даремно хвилюєтесь. На внутрішніх місцях їдуть тільки двоє з нас.
— Радий чути це, — сказав лютий джентльмен. — Беру свої слова назад. Прошу вибачити. Ось моя візитна картка. Будьмо знайомі.
— З великою приємністю, — погодився містер Піквік. — Нам випадає подорожувати разом, і, я сподіваюся, ми не шкодуватимемо, мавши таке товариство
— Сподіваюся, — ствердив лютий джентльмен. — Навіть певний, що не шкодуватимете. Ви мені подобаєтесь. Ваші руки й прізвища, джентльмени!
Звичайно ж, по цій ласкавій промові подорожні обмінялись дружніми привітаннями, і лютий джентльмен, не гаючи часу, розповів своїм новим приятелям усю свою біографію, вживаючи тих же коротеньких уривчастих речень. Виявилося, що прізвище його Даулер; що їде він до Баса, щоб трохи розважитись; ідо давніше служив він в армії, а тепер вийшов у відставку; що живе прибутками з капіталу, і що друге місце в диліжансі він купив не для кого іншого, як для своєї дружини — місис Даулер.
— Вона — чудова жінка, — сказав містер Даулер. — Я пишаюся нею. І маю всі підстави для цього.
— Маю надію незабаром пересвідчитись у цьому, — люб’язно усміхнувся містер Піквік.
— І пересвідчитесь, — запевнив Даулер. — Я представлю їй вас. Ви, напевне, сподобаєтесь їй. Я залицявся до неї незвичайним способом. Узяв приступом. О! Побачив. Покохав. Посватався. Вона відмовилась. „Ви кохаєте іншого?" — „Не примушуйте мене червоніти". — „Я знаю його?" — „Знаєте". — „Гаразд. Якщо він не зникне звідси, я здеру з нього шкуру".
— Боже милий ! — мимохіть вихопилося у містера Піквіка.
— І ви зідрали шкуру з того джентльмена? — зацікавився містер Вінкл, збліднувши.
— Я написав йому записку. Сказав, що мені дуже неприємно. І дійсно, я почував себе погано.
— Я думаю, — вкинув слово містер Вінкл.
— Я сказав, що дав слово честі зідрати з нього шкуру. Тут ішлося про мою честь, честь джентльмена. В мене не було вибору. Як офіцер його величності, я мусив зідрати з нього шкуру. Я шкодував, що так сталося, але то був мій обов’язок. Він послухав голосу розуму. Він бачив, що правила служби категорично вимагали, щоб я вбив його. Він утік. Я одружився з нею. А ось і її голова.
І містер Даулер показав на карету, що в’їхала в двір готелю. З відкритого вікна її виглядало гарненьке личко в блакитному капелюшку й перебігало очима по юрбі, мабуть, шукаючи того ж таки лютого джентльмена. Містер Даулер сплатив свій рахунок і вискочив з дожидальні разом із своїм дорожним кашкетом, плащем і пальтом. Містер Піквік і його друзі вийшли слідом за ним. Містер Тапмен, містер Снодграс і Сем Веллер вибралися на імперіал. Містер Вінкл і містер Піквік зайняли місця всередині диліжанса.
Під час подорожі не трапилось нічого гідного згадки, і о сьомій вечора містер Піквік з супутниками і містер Даулер з дружиною сиділи по своїх номерах у готелі „Білого Оленя" якраз напроти будинку баських мінеральних вод, де коридорних в їхніх костюмах можна було б помилково вважати за членів парламенту, якби ілюзію не порушувала їхня куди краща поведінка.
Мавши на думці перебути в Басі щонайменше два місяці, містер Піквік вважав за доцільне найняти для себе й для своїх друзів якусь приватну квартиру, а коли щасливий випадок дав їм змогу знайти за невеличку ціну верхню половину будинку по Королівській вулиці, занадто велику для них, то містер і
