Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— А чому опух уже на животі? — не заспокоювалася донька. — Він там і не вдарився.

— Гематома, — пояснив Павло. — Завтра, побачите, на цьому місці синець буде.

***

Коли Олег увійшов до ординаторської, Медвідь та Голоюх читали якусь газету. Відкрутивши кран, він почав мити руки, а потім запитав, повернувшись до колег:

— А що ви там так вивчаєте?

— Візьми, почитай, — не відриваючись, запропонував Голоюх. — Цікава стаття.

— І про що там?

— А я сам не розумію, про що... — Ілля нарешті дочитав. — Ліда принесла. Таке пишуть, що волосся дибки стає.

— Зараз у всіх газетах таке пишуть, — знизав плечима Олег.

— Ні, ти почитай! — насідав на нього Медвідь. — А потім казатимеш. Пишуть, що в лікарні, десь під Миколаєвом, загинув молодий хлопець тому, що його буцімто не хотіли оперувати. В нього, як потім встановили, була проривна виразка. А хірурги на хворого дивилися і впродовж трьох днів не брали на операцію. Почитай-почитай! Он, пишуть, що батьки хлопця перед ними мало не на колінах стояли, щоб оперували сина. А далі — все, як годиться, про злочинців у білих халатах...

Лише цього зараз бракувало. На тлі нав'язливих думок про те, хто міг зачинити двері у підвалі за його спиною, як і взагалі — чим могла ця пригода скінчитися, не спрацюй мобільний. Зітхнувши, Олег схилився над газетою.

***

Масивний, чорний, далеко не новий джип неквапно котився по горбатій дорозі, узбіччя якої густо заросло кущами. За кермом сидів старий Ганс, який уже третій рік доносив у Тачанові ідеї добра та побутової культури до тих, хто безнадійно заблукав на нелегкому еволюційному шляху. Чуже, серйозно хворе суспільство важко всмоктувало його цілющі ідеї, більше спокушаючись на гроші. Тим не менше він із незворушним обличчям погойдувався у такт руху і мурчав щось своєю рідною. На задньому сидінні, застеленому поліетиленом у кілька шарів, лежав металічний агрегат, який німець віз на ремонт до Тачанова. Попереду місіонер несподівано побачив криву сукувату дровиняку, що перегороджувала дорогу. Під'їхавши впритул до перешкоди, Ганс зробив здивоване обличчя, хоча насправді давно вже припинив дивуватися усьому, що бачив тут, і взявся за ручку дверцят. Вони вже навіть почали відчинятися, й це добре було видно тому, хто сидів, заховавшись у кущах. Дверцята так і не розчинилися — очевидно, німець передумав. Зачинивши дверцята, Ганс увіткнув понижену передачу, джип повільно наїхав величезними колесами на дровиняку і м'яко перевалив через неї передом, а потім так само й задом.

Той, хто спостерігав за цим, заховавшись у кущах, лише проковтнув і опустився на одне коліно, спираючись на землю рукою, у якій були затиснуті старі іржаві вила.

***

Олег тепер сидів за столом сам, дочитуючи несподівано підсунуту колегами газету. Медвідь із Голоюхом влаштувалися на дивані. Беженар продовжував щось строчити.

— Ну що, прочитав?

Та він лише нерозуміюче скривився.

— Ні, в нас таке могло би статися? — не заспокоювався Ілля.

— У нас, гадаю, не могло.

— А там, де ти працював, у Харкові?

— Тим більше, — знизав плечима Олег.

— Ось і я так думаю, — сказав Ілля. — Я взагалі, хоч вбий, не можу собі уявити, що таке можливо. Скажи мені: якщо у тебе була би хоча би сота доля побоювання, що у хворого перфоративна виразка, ти б міг не зазирнути йому в живіт?

— Я б не міг, — погодився Олег.

— І я б не міг, — сказав Ілля. — Ну, припустимо, ми з тобою були би повними ідіотами, або злочинцями, як тут пишуть. Так он іще Тарас є! Він би сказав: «Хлопці, ви що — ошизіли?» І зазирнув би сам. Ні, ти можеш собі уявити, що люди, які пропрацювали у хірургії купу років, могли б вчудити таке, як тут написано?

— Навряд чи, — погодився Олег. — Навіть якщо припустити, ніби вони дійсно були такими валянками, або настільки байдужими, то ясно — влетіли б уже давно, десь раніше. Тут пару разів за день думаєш — от, що було би, якби помилився або проґавив...

— Колеги, а я вам ось що скажу, — відізвався Голоюх. — Тут Ще з одної причини написана повна нісенітниця. Прикиньте: якби ви навіть на двісті відсотків були впевнені, що у хворого в животі немає катастрофи, а родичі, як тут пишуть, стояли на колінах, будь-хто з вас розтяв би живіт тільки за це. Від даремно зробленої дірки у животі ще ніхто не вмер.

— Ось! — вигукнув Медвідь. — Ось твереза думка! Я згоден. Найкрутіший хірург у подібній слизькій ситуації не ризикував би. Зробив би розріз сантиметрів на п'ять і зазирнув би у живіт. Від цього хворий не помре. Якщо чесно, взагалі не розумію, що за фігня тут написана.

— Можливо, там були якісь особливі обставини, які не зміг або не схотів зрозуміти обмежений кореспондент, — припустив Олег. — Найвірогідніше, це був якийсь атиповий випадок, важкий для діагностики.

— А журналісти під гарячу руку вирішили влаштувати розправу — розбомбити якийсь шпиталик на манер нашого.

— Шпиталик? — обурився Ілля. — Ти знаєш, що такими речами можна розбомбити? Ти подивися, який зараз імідж у нашої медицини! Узагалі — нульовий. Народ і так давно в ній розчарувався. Більшість людей вважає медицину поганою, і їм плювати, хто у цьому винен — погані лікарі, чи ж тупі чиновники та ідіотські закони. Люди не бажають у це вникати. їх просто не влаштовує кепська медицина. А вона, бідна, взагалі невідомо на чому ще тримається. За таких умов її ще «бомбою» трахнути по голові — й більше нічого не треба.

— Дійсно, — погодився Тарас. — Статейка дешева, виключно на емоціях. Писана некомпетентною людиною. А читатимуть ще менш компетентні, охатимуть і дивуватимуться, які ми гади.

— Ну, розпинати нашого брата у суспільстві завжди було популярно, — зауважив Олег. — Це на кшталт того: щойно починається громадянська війна — відразу ж трощать євреїв. Так само і з нами. Стереотип!

— Популярно — бо зручно, — пояснив Голоюх. — Спробуйте привселюдно зганьбити, припустимо, шахтаря — мовляв, напився і не вийшов у забій. Або продавця за те, що когось обважив. Ну, то й що? Хто це читатиме? А ось лікарі