Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук
— У світі існує лише декілька гелікоптерів, які можуть злетіти на таку висоту. Їх однозначно немає в Пакистані. Те, що один із них приволокли сюди… — він затих, прикусивши губу.
— Що? — зморшки на лобі Анни вигнулися літерою W. — Що це означає?
Думка, що вислизнула, коли росіянин роздивлявся кольори на фюзеляжі гелікоптера, раптово повернулася. «Eurocopter» не належав ні армії, ні рятувальним службам Пакистану, і те, що пакистанці попросили про допомогу з-за кордону та, попри погіршення погодних умов, наважилися ризикнути й унікальним, пристосованим до високогірних польотів апаратом, і життям пілота, доводило, що рейс 341 розбився в місці, дістатися куди в якийсь інакший, менш ризикований спосіб дуже важко. Це не означало, що рятувальники облишать спроби вийти до місця катастрофи, особливо, якщо пілот Eurocopter’а встиг повідомити про Анну, проте після аварії гелікоптера чекати на їхню швидку появу справді не варто. Тож коли Лоуренс дивовижно спокійним голосом запитав:
— Ми помремо? — Парамонов знав відповідь, хоч і розпачливо опирався її усвідомленню.
— Ми всі колись помремо, — буркнув він.
Суплячись, Єгор узявся вишукувати які-небудь зачіпки, щоб запевнити самого себе, що вони протримаються ще хоча б день. Він глянув на схил меншого піка, на якому чорніла центральна частина фюзеляжа 777-го, і сказав:
— Треба спробувати долізти туди. — Анна, Апшоу та Лоуренс простежили за його поглядом. — Там можуть бути кисень, вода і… і щось для підпалу.
— Це небезпечно, — зронила Анна.
— Думаєш, воно того варте? — примружився хлопець.
Від спраги, виснаження та холоду вони всі почувалися якимись загальмованими. Думки та реакції дедалі частіше згасали, не набуваючи викінченої форми, а слова під час розмови немовби рухалися повільніше. Вони зважували небезпеку й водночас уперто уникали думати про те, що кисень їх уже не врятує, що вода, навіть якщо вдасться її знайти, давно замерзла, а шанси нашукати достатню для розведення вогню кількість паперу серед бедламу, на який перетворилися нутрощі центральної частини фюзеляжа, жалюгідно малі. Анна, Лоуренс і навіть Апшоу дивилися на Парамонова й напружено кивали. Він майже розпалив багаття, він знає, на якій вони висоті, він передбачив, що гелікоптеру не можна підійматися, він… Вони нестямно чіплялися за життя, а тому не піддавали сумніву жодне його слово.
— Там карниз. — Росіянин випростав руку та провів нею уздовж невидимої лінії, що сполучала сідло й навіс, над яким застрягла центральна частина фюзеляжа. — Вітер дме зі сходу, він притискатиме, а не зриватиме зі схилу.
Чверть хвилини чоловіки та жінка замислено вглядалися у вузький виступ на схилі гори. Зрештою Лоуренс мовив:
— Я полізу.
Єгор повернув голову.
— Ти не мусиш.
— Я полізу, — рішуче повторив американець.
— Слухай, якщо ти через те, що сталося перед падінням гелікоптера, то… забудь.
— Хто, як не я? Німець? Старий?
«Німець мертвий», — відсторонено відзначив Парамонов. За мить через силу озвався:
— Я міг би…
— Ти не можеш. Подивись на свої руки.
Росіянин втупився в почорнілі подушки пальців так, ніби вони могли пояснити, чому це все відбувається з ним, і протяжно зітхнув.
— Зараз? — не підводячи голови, запитав він.
Лоуренс став на ноги.
— А коли?
Хлопець ступив кілька кроків, а потім озирнувся. Анна сиділа найближче, і Лоуренс зустрівся з жінкою очима. Його погляд був несфокусованим, попечена шкіра над бородою — м’ясисто-червоною, густа сітка пурпурових жилок, як іржею, роз’їдала зелень райдужок, та поза тим щось було в його обличчі… щось таке, що Анні Янголь не вдавалося прочитати. Вона не знала, що сказати, аби підбадьорити, тож зрештою опустила очі. Лоуренс розвернувся і нетвердою ходою попрямував на південний схід, до провалля, із дна якого брудною мильною піною підіймалася сіра імла.
12:06
Протягом доби в Лоуренса поступово розвивався набряк диска зорового нерва. Спочатку це мало вияв тупого болю за очницями, та цього ранку внаслідок нервового перенапруження перед очима розплилася мутнувата плівка, після чого по центру поля зору утворилася сліпа пляма. Поки він лежав без свідомості, пляма звузилася до майже непомітної темної цятки, одначе згодом, коли хлопець, похитуючись, закрокував до східного краю сідла, цятка знову почала розростатися.
Пляма турбувала Лоуренса. Він боявся, що зненацька осліпне посеред карниза, на який показав росіянин, але повертатися не збирався. Дошкутильгавши до краю провалля, зупинився, потер пальцями очі та роззирнувся. Чи то пак спробував роззирнутися. Важка запона з хмар стоншилася і крізь прозорий, схожий на дим серпанок проступив неяскравий обрис сонячного диска. Ліворуч насувався морок півкілометрового провалля, праворуч і трохи попереду вороже поблискував льодяним оком замерзлий схил. Лоуренс, нахиляючи голову, обстежив виступ, який, то ширшаючи, то заледве не зникаючи, траверсом тягнувся попід майже прямовисною стіною. Метрів за сто п’ятдесят від сідла над карнизом нависав чотириметровий серак[133], але хлопець нагледів лазівку, щоби перелізти через нього. У кількох місцях за сераком доведеться перестрибувати вертикальні тріщини й огинати контрфорси[134], та загалом усе не так страшно, як здавалося. Найважчими будуть перші тридцять метрів, де схил, який підпирає уступ праворуч, недостатньо пологий, аби по ньому йти, і водночас недостатньо крутий, щоби за нього триматися.
Іще раз потерши очі, Лоуренс, якомога глибше вдихнув і посунув уперед. Він тримав руки розкинутими, трохи виставивши перед собою, щоби зберігати рівновагу, а ще тому, що лише в такому положенні добре їх бачив. Звіддалік його силует скидався на карикатурно-кіношного привида. Повітря з глухими стогонами розбивалося об гору, зісковзувало схилом та навалювалося на плечі. Вітер, наче знущаючись, смикав волосся, гострими язиками лизав потріскану й облуплену шкіру на щоках. Хмари, здавалося, лізли звідусіль: із дна ущелини, з-за гребеня гори, їжакуватими клубами скочувалися з неба. Якоїсь миті Лоуренс розгубився, в голові запаморочилося до непритомності, раптом йому приверзлося, що фрагмента фюзеляжа більше немає на схилі, хлопець мусив закинути голову, щоб намацати його бічним зором і трохи заспокоїтися.
Він зупинився. До рятівних виступів, за які можна буде вчепитися рукою, залишалося п’ятнадцять метрів. У вухах зародилося дивне потріскування. Хлопець прислухався і раптом відволікся на вітер. Його стугін переплітався із хрипами в легенях, шумом крові у вухах і нагадував дещо напрочуд знайоме… Стадіон. Так, саме так! Рев уболівальників. Нервовий монотонний гул, який створюють водночас десятки тисяч горлянок!
Сліпа пляма залила чорнилом майже все поле зору, проте Лоуренс цього не зауважував. Перед внутрішнім зором постали останні секунди 51-го Супербоулу: електронний годинник за спинами захисників «New England Renegades», широкий торс Джермейна Гоукінса попереду, бліде, перекошене обличчя Брендона Бартона, який розпочинав розіграш у власній заліковій зоні.
49… 48… 47 секунд…
(не розчаруй свого батька, хлопче)
Тілом