Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Склавши руки на грудях і ледь задерши голову, Білл із-під напівопущених повік оглянув чашу стадіону, що неначе намагалася проковтнути їх, розчавити у своєму лоні, а тоді повернувся і вп’явся очима в обличчя Брендона. Хлопчак тримав руки перед собою, на рівні грудей, і пальцями правої руки погладжував тугий горбик на місці з’єднання середньої та дистальної[135] фаланг безіменного пальця лівої — слід від давнього перелому.

— Не існує такої речі, як зовнішній тиск. Це все у твоїй голові. — Тренер постукав по шоломі. — Розумієш?

Брендон автоматично кивнув:

— Так, сер.

— Думай не про те, як хочеш зіграти, це просто довбана гра з м’ячем. Думай про щось поза нею, про те, заради чого ти це робиш.

— Так, сер.

— Думай про того, заради кого щоранку приходиш на тренування.

Чергового «так, сер» не прозвучало — Бартон ним ледь не вдавився. Корнер глипнув на тренера, наважився навіть зазирнути в очі, у дві безжальні цятки, що тьмаво поблискували з-під густих брів. Це банальне накачування перед виходом? Але Білл Вентрон не страждає й ніколи не страждав на такі дурниці. Тоді до чого це? Що він намагається сказати? Якась невиразна, туманна здогадка проскочила в мозку, проте що дужче корнер кривився, силкуючись за неї вхопитися, то прудкіше вона вислизала. Пальці продовжували гладити горбик.

Тренер тим часом показав на поле й дуже тихо — Брендон радше прочитав за порухом губ, аніж почув, — промовив:

— Уперед.

5 лютого 2017-го NRG Stadium, Х’юстон, Техас Розминка команд за півтори години до початку 51-го Супербоулу

— Як справи?

Лоуренс Ґрейс поклав долоню на коліно та скинув голову. Він упізнав низький скрипучий голос, який безліч разів чув по телевізору, та очі однаково покруглішали від здивування, коли погляд уперся в Білла Вентрона, головного тренера «Ренегатів». Ресивер поспіхом роззирнувся, переконуючись, що тренер суперників звертається саме до нього, а тоді відказав:

— Чудово, сер. — Він припинив розтягувати підколінне сухожилля, проте не підвівся — не знав, як реагувати, тож так і залишився сидіти із випростаною вбік лівою ногою. — Дякую.

Джермейн Гоукінс розминався за кілька кроків ліворуч. Лоуренс затримав погляд на товаришеві, проте той тільки знизав плечима. Під час передматчевих розминок тренери зрідка зав’язують розмову із гравцями суперника, проте зазвичай лише з тими, кого знають особисто (наприклад, із тими, хто колись грав за їхню команду), або ж із зірковими ветеранами Ліги, котрі заслужили на особливе ставлення. Лоуренс не був ні першим, ні — поки що — другим.

— Хвилюєшся? — Вентрон сховав руки до накладної кишені спереду бавовняного ху´ді з логотипом «Ренегатів».

— Якщо відверто: трохи нервую.

— Я теж. — Тренер усміхнувся, проте усмішка протрималася недовго, чоловік неначе засоромився її і, щоби приховати, вдавано закашлявся.

— Для мене це вперше, — пояснив Лоуренс.

Білл Вентрон задумливо втупився у трибуни над тією частиною поля, де під час матчу розташовуватимуться «Загарбники». Сектори заповнювали перші вболівальники, у прохолодному повітрі глухо жебоніли їхні голоси.

— Воно щоразу, наче вперше. — Вентрон зітхнув. Лоуренс дивився на важке, посічене зморшками обличчя, приглядався до загадкових тіней в очах і не міг збагнути, до чого той хилить. — Це Супербоул, до цього ніколи не звикнеш… Думаю, ти ще дізнаєшся.

Ресивер боявся ворухнутися, щоб не зруйнувати крихку чарівливість моменту: грізний Білл Вентрон, який протягом останнього десятиліття чотири рази вигравав із «Ренегатами» чемпіонський титул, мовчазний стратег, із якого на прес-конференціях рідко коли вдавалося вицідити більше за півдесятка слів, замріяно тупився в порожнечу й патякав про унікальність відчуттів перед Супербоулом.

Несподівано тренер опустив голову й зиркнув на Лоуренса:

— Як твій батько?

Ресивер здивовано скинув брови:

— Перепрошую?

— Ми колись спілкувалися, ще коли він грав за Морську Академію. Мій батько тоді тренував команду морпіхів. Не те щоб ми товаришували, проте я іноді згадую Джонатана Ґрейса. Він непогано грав у захисті.

— Батько в чудовій формі, сер, дякую, що поцікавилися. Він зараз тут, на трибунах, ось там, за заліковою зоною. На відміну від мами він не прихильник VIP-зали. Хоче бути серед простих уболівальників.

Білл Вентрон повільно кивнув.

— Він, мабуть, пишається тобою.

— Не знаю, сер. Напевно.

Білл ледь відвів очі, й трохи дивний, як туманом засотаний, погляд уперся в газон неподалік Лоуренсової ступні.

— Тобі варто пишатися таким батьком, — начебто сам до себе мовив тренер. — Далеко не кожен має такого батька, як ти, синку.

Ресивер склав губи в силувану посмішку, через яку могло видатися, ніби в нього запор, і отетеріло кліпнув.

— Так, сер.

— Переказуй йому вітання, коли гра закінчиться… Дуже добре, що він тут. Добре, коли хтось уболіває за тебе. Не розчаруй свого батька, хлопче. — Тренер підморгнув, крутнувся на п’ятах і, не виймаючи рук із кишені на животі, закрокував до ділянки поля, де розминалися «Ренегати».

Лоуренс дивився йому в спину з таким виглядом, як начебто щойно проґавив щось дуже важливе. Далеко не кожен має такого батька. Що це, в дідька, означає? Його батько. Чому Вентрон заговорив про його батька? Стоп. Почнімо з іншого: його тато знайомий з Біллом Вентроном? Із самим Біллом Вентроном? Чорт забирай, чому він ніколи про це не казав? Жодного разу навіть не згадав! Невже це правда? Але якщо ні, то навіщо Вентрону брехати? Здуріти можна…

— Ти це бачив? — нахиливши голову, шепнув Ґрейс.

— Та-а-ак, — так само пошепки відповів Джермейн Гоукінс. — Він тобі підморгнув!

— Що це, на хрін, було?

— Я тупо не відстрелюю.

(батько…)

— Що він хотів?

— Не знаю, бро, я навіть не здогадуюсь. Він якийсь чудний, хіба ні?

(батько…)

— Ага. Я ще не бачив його так близько!

— Я теж… Не розчаруй свого батька… Блін, це реально дивно, чувак. Він, типу, хоче програти, чи як? Щоб його команда програла? Я щось не в’їжджаю…

(батько… батько… батько…)

11 лютого 2017-го Штаб-квартира футбольної команди «New England Renegades» Шість днів по завершенню 51-го Супербоулу

— Алло!

— Привіт, Білле!

— Джош?

— Так, це я. Вітаю з перемогою! І вибач, що турбую в суботу. Я зателефонував тобі додому, та Меліса сказала, що ти на роботі, як завжди, коротше, працюєш навіть у вихідні.

— Усе гаразд, Джоше. Я готуюся до драфту. Як ти?

— Якщо ти про здоров’я, то паскудно. Два дні не відходив від унітаза далі, ніж на десять кроків, і це після склянки знежиреного молока, хоча навряд чи тобі захочеться про таке слухати. А якщо про роботу, то я подумую про пенсію. Минулого року менеджер привів мені зграю безмозких орангутангів, половина з яких не