Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук
Прикриваючи очі від нестерпно яскравого світла, Єгор роззирнувся. Над сідловиною повзли пасма холодного сивого туману. Він задер голову та промацав поглядом згустки рваних хмар, що товклися довкола нижчої вершини на південному заході сідла, проте сіра запона залишалася прозірчастою та діркуватою, у ній не бракувало прогалин, крізь які на землю падали палючі промені. Парамонов раптом подумав, що якби хмари затулили сонце, ніхто з них не прокинувся б, а тоді помітив Лоуренса Ґрейса, який, хитаючись, стояв за кілька метрів від пролому в носовій частині фюзеляжа. Хлопець був такий блідий, що здавався вирізаним із картону.
Росіянин похрипів, неначе налаштовуючи горло, після чого витиснув зім’яте:
— Ей.
Переступаючи з ноги на ногу, американець повернувся. Його очі були дивними — скляними та водночас якимись аж занадто зосередженими. Лоуренс щось сказав, але до Єгора не долетіло жодного звуку. Пілот мотнув головою, демонструючи, що не чує, і тоді хлопець повторив голосніше:
— Що з ним?
— Із ким? — не зрозумів Парамонов.
— Ти не бачиш?
Лоуренс показав рукою на землю неподалік того місця, де стояв, — якраз туди, куди ледь досягала видовжена пляма його тіні. Єгор примружився та нарешті розгледів цілковито голе, із судомно підібганими кінцівками тіло Олівера Морґенштерна.
— Твою маму…
Парамонов спробував підвестися, проте в голові запаморочилося так, що чоловік одразу впав навколішки.
— Що з ним? — якось трохи загальмовано повторив Лоуренс.
— Він живий? — прошамкав Єгор.
— Блядь! — Хлопець вишкірився. — Схоже на те, що чувак приліг позасмагати? Він уже аж чорний! — Лоуренс безперестану тупцяв, як ніби перевіряючи, чи тверда під ним земля. — Чому він голий?!
Парамонов став навкарачки, проповз два метри й зупинився. Серце ошаліло тріпотіло в горлі. Він знав, чому німець перед смертю поздирав із себе одяг, — знав від батька, — проте не мав сил пояснювати. Та й навряд чи Лоуренс у такому стані зрозумів би його.
Американець тим часом підступив до тіла, нахилився, щось підняв із землі й різко випростався. Єгор побачив у його руках порожню пластикову пляшку. Секунду, не більше, Лоуренс роздивлявся її, а потім його очі забігали вздовж підніжжя пагорба. Не припиняючи щось вишукувати, він повільно, сновидою, посунув до Парамонова. Зупинився між ним і Дюком Апшоу та підняв із землі другу пластикову пляшку. Також порожню.
Не менш як чверть хвилини Лоуренс, неначе порівнюючи, приглядався до пляшок, а тоді, стиснувши кулаки, зім’яв пластик і надсадно прогарчав:
— Вода. — Обличчя зробилося холодним і злим. — Вода! — Він глипнув на росіянина й заволав: — ВОДА! ВОДА! ВОДА-А-А!
— Що таке? — Парамонов продовжував мружитися та затуляти долонею очі від, як йому здавалося, надміру яскравого світла.
Розбуджений криками кардинал сіпнувся, сів рівно та розплющив налиті кров’ю очі. Лоуренс повернув до нього голову, погляд умить закам’янів од люті.
— Старе пердло, де вона?! — Хлопець відкинув пляшки, схопив старого за барки, проте не втримався на ногах, і вони вдвох повалилися на землю. — Де пляшка?!
Лоуренс осідлав Апшоу, взявся бити того по обличчі. Бризнула кров, і Парамонов, пересилюючи млість і біль у м’язах, штурхнув Лоуренса ногою в бік. Удар був несильним, одначе його вистачило, щоби хлопець зісковзнув із кардинала та відкотився.
— Ти здурів? — Єгор зиркнув на американця із неприхованим презирством. — Припини!
— Яка пляшка? — Апшоу, не кліпаючи, витріщився на Парамонова, із розбитого носа текла кров.
— Із водою! — гаркнув Лоуренс.
— Я не знаю. — Апшоу скривився чи то від болю, чи то від неспроможності осягнути, що від нього хочуть.
Шумно дихаючи крізь зціплені зуби, Лоуренс Ґрейс зіп’явся на ноги та поплівся туди, де лежав Олівер. Дорогою перечепився об кам’яний виступ і, не встигнувши виставити руки, впав ницьма — було чути, як лунко клацнула щелепа.
Злість додала сил, і він підхопився майже миттєво. Розвернувся до чоловіків — його повело, проте, змахнувши руками, устояв на ногах, — а тоді розпоров деренчливим, істеричним криком повітря над сідлом:
— Він випив усю воду!
Прокинулися жінки. Анна шарпнулася та навприсядки заквапилась геть; Гелен, не розуміючи, що відбувається, водила довкола підпухлими очима. Лейла, скрутившись калачиком, тиснулася до стіни. Дівчинка хлипала, проте сліз не було, замість ридань із грудей вихоплювалися жалібні й немовби зачерствілі стогони.
Лоуренс, розкинувши задля збереження рівноваги руки, почав очманіло гамселити небіжчика ногами.
— Випив… воду… випив… усю воду… випив…
Тіло під ударами здригалося, але залишалося скоцюрбленим. «Неначе манекен», — подумав Єгор. Росіянин нарешті знайшов сили піднятися, дочовгав до хлопця та поклав руку йому на плече.
— Не треба. Він мертвий.
— У нас більше немає води!
— Він помер! Не марнуй сил. Ти робиш гірше собі.
— А може… — Лоуренс уп’явся в нього каламутними, наче вкритими тонким шаром криги очима, — може, це ти? Ти її випив?!
— Ні.
Хлопець загорлав:
— Я не вірю тобі! Ви змовилися зі старим пердлом! Ви…
Парамонов хотів заперечити, коли зауважив дещо дивне: він бачив, що долоня лежить на плечі Лоуренса, проте… не відчував цього. Єгор відсмикнув руку, зірвав із неї намотане дрантя і втупив налякано-підозрілий погляд у пальці. Дистальні та середні фаланги на всіх, крім великого, вкрилися велетенськими, наповненими сірувато-чорною рідиною пухирями, тож долоня нагадувала обтягнуту бруднуватою рукавичкою лапу Міккі Мауса. Він спробував їх зігнути, проте пальці тільки ледь поворухнулися. Парамонов посірів іще дужче, обличчя ніби вкрилося плямами гнилі.
Лоуренс відсахнувся. Єгор спершу вирішив, що американця збентежив вигляд його долоні, але швидко збагнув, що помилився. Зелені Лоуренсові очі стали схожими на залежані виноградини, із грудей під час кожного вдиху та видиху чувся свист — хлопець дихав, як людина, що вдавилася і не може ні проковтнути, ні вихаркнути шматок, що застряг у горлі. На обличчі застиг такий переляканий вираз, що Парамонов на миттєвість викинув із голови свої пальці.
— Що з тобою?
— С-с-с… с-с… — Лоуренсова шкіра синішала на очах, лівою рукою хлопець шкрябав груди над черевним сплетінням.
З-за спини Єгора долинув стурбований і ламкий, немовби пронизаний потріскуванням тонкої криги, голос Гелен Горовіц:
— У нього щось із серцем.
Парамонов озирнувся і спочатку позаздрив, що жінці вдалося так швидко підвестися, а потім зауважив, що за ніч вона постаріла не менш як на десять років, — очі ввалилися, шкіра обличчя стала землисто-сірою та сухою, наче дно пересохлого ставка, і лущилася. Через різке падіння артеріального тиску Лоуренс хитнувся, втратив рівновагу та присів навпочіпки. Росіянину здавалося, що хлопець от-от зомліє, проте Лоуренс, упершись рукою в землю, зціпив зуби та свідомості не втрачав.
— С-с… с-с-серце, — нарешті витиснув він. — Болить.
Гелен схилилася до нього та завченим
