Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук
Білл повернув голову до монітора та клацнув по клавіатурі, вкотре запускаючи відеозапис інциденту під час півфінальної гри другого Дивізіону студентської футбольної ліги, через який Брендона вилучили з поля. Після завершення розіграшу Брендон накинувся на Гарві Гамільтона, ресивера «Аргонавтів Західної Флориди», зірвав із нього шолом і взявся оскаженіло дубасити кулаками по обличчі. Білл перемотав запис назад до моменту, коли Гамільтон упіймав м’яч. Брендон обхопив його та повалив на землю. Усе акуратно, все в межах правил, нічого такого, щоб скочити в бійку. Проте потім, коли корнер і ресивер підвелися, Гамільтон нахилився та щось сказав Бартону… і тоді закрутилося.
Щось сказав.
Тренер зупинив запис і, наблизивши очі до монітора, довго вдивлявся у спотворене люттю обличчя Брендона. Вочевидь, тієї миті хлопчак думав не про вихід до фіналу, не про те, що «Тигри» без нього програють, він думав про щось значно більш важливе за футбол. І Білл Вентрон розумів, що за будь-яку ціну мусить дізнатися, про що саме.
Відсунувши клавіатуру, він зняв слухавку стаціонарного телефона і, не випускаючи олівця із зубів, набрав свого асистента, що сидів поверхом нижче.
— Стіві, нагадай, хто був координатором захисту «Тигрів Західної Алабами» 2013-го?
— Джош Деніелс.
— А, трясця! Геть забув.
Майже сорок років тому Вентрон і Деніелс пліч-о-пліч починали кар’єру, працюючи помічниками координатора захисту в «Indianapolis Stars». Вентрон після того пішов лише вгору та зрештою став одним із найкращих тренерів Ліги, натомість Деніелсу не вдалося закріпитися в НФЛ, і він надалі тренував переважно другорядні університетські команди.
— Ти все ще думаєш про корнербека, чиї записи надіслав мені вчора? — поцікавився асистент.
Тренер невиразно мугикнув:
— Ну, так… Мабуть… Не знаю.
— Хочеш, я зв’яжуся з Деніелсом? Хочеш із ним поговорити?
— Ні, дякую. Я сам. Ми колись працювали разом.
Білл поклав трубку. Дістав із кишені шортів мобільний телефон. Хвилину тупився в неактивний екран і лише потому відшукав у контактах номер телефону Джоша Деніелса й натиснув на кнопку виклику.
Джош відповів після п’ятого гудка:
— Білле? — Координатор захисту Університету Західної Алабами щосили старався, щоби його шок прозвучав радше як тривіальне здивування, та йому не дуже вдавалося. — Щоб я здох, Білле, це ти?!
— Це я. — Білл Вентрон уже не пам’ятав, коли вони із Джошем востаннє розмовляли. П’ять? Сім років тому? — Привіт, Джоше.
— Старий пиздюк! Я думав, ти вже вмер! — Деніелс вицідив із горлянки схоже на хрюкання гиготіння. — Жартую, звісно. Я стежу за твоїми «Ренегатами», ти ж знаєш. Просто це трохи несподівано. Це-е… наче дзвінок від колишньої. — І знову хрюкання.
Тренер «Ренегатів», напівприкривши очі важкими повіками, дочекався, поки Деніелс затихне, а тоді промовив:
— Розкажи мені про Бартона.
Джош, вочевидь, здивувався, але перепитувати не став. Він знав, як Білл ненавидить марнувати час на вербальне сюсюкання, та основне — серед команд, які Деніелс тренував упродовж останніх тридцяти років, був лиш один хлопчак, якого звали Бартон і який міг би зацікавити найуспішнішого на сьогодні тренера НФЛ.
— Білле, ну, він хороший гравець. Я б не вважав його найкращим корнером з усіх, хто пройшов через мої руки, але він точно був не найгіршим.
— Я теж так думаю.
Джош гмикнув.
— Він проситься до тебе на збори?
— Ні, я переглянув добірку відеозаписів, які його агент розсилав менеджерам із персоналу перед минулорічним драфтом.
— Позаминулорічним, — поправив Джош.
— Ну так, позаминулорічним.
— А чого раптом ти ним зацікавився?
— Поясни мені, чому його ніхто не взяв.
Джош знову гмикнув.
— Про це питай менеджерів команд, які надали перевагу іншим корнерам. Я гадав, пацана заберуть у другому чи третьому раунді. Не пізніше як у четвертому. Ну, але сталося, як сталося.
— Ти довго його тренував?
— Два чи три роки в Західній Алабамі.
— Якщо Бартон був вартий другого раунду драфту, чому його не вибрали? — напосідав Вентрон.
— Та звідки мені, на хрін, знати? Це ти працюєш у НФЛ, а не я!
— Ти три роки був його тренером.
Деніелс невдоволено покректав.
— Тренер не завжди бачить повну картину… Важке дитинство, матір алкоголічка, батько постійно у відрядженнях. Як мені відомо, матір пішла із сім’ї, коли Брендону виповнилося дванадцять… чи чотирнадцять… не пам’ятаю вже. А потім його старий врізав дуба від передозування… це десь за рік до того, як пацан закінчив школу. Хлопця забрала до себе батькова сестра. У нього самого були серйозні проблеми з наркотиками. Здається, 2010-го пацана загребла поліція, такого обдовбаного, що він не стояв на ногах. Може, через це його й не взяли під час драфту, хоча відтоді Брендон залишався тверезим. Принаймні поки грав у мене в коледжі. За це можу поручитися.
— Отже, наркотики, — промовив Білл. — Але тобі про це було відомо? Тобто відомо від початку?
— Звісно, було відомо.
— Це все?
— Білле, ти ж знаєш: я б тебе не обманював.
— Що трапилося під час півфінальної гри 2014-го? Пам’ятаєш бійку, коли його вилучили? — мовчанка. — Що сказав йому Гамільтон?
— Гамільтон?
— Так. Ресивер «Аргонавтів» з Університету Західної Флориди.
Джош Деніелс не відповідав. Білл подумав, що той не може пригадати епізод, і вже намірився завершити розмову, коли Джош ніби нехотячи озвався:
— Гамільтон обзивав його байстрюком упродовж гри, а потім ляпнув щось про батька. Не знаю, може, щось іще. Я спробував поговорити з Брендоном після гри, проте він нічого не розповів. Відмахнувся. Я вже знав, що він має намір спробувати сили в драфті, тобто, що він іде з команди, а тому не наполягав. Ми програли, і мені було якось, типу, начхати. — Джош помовчав. — Про «байстрюка» я дізнався від інших гравців уже в роздягальні.
«Обізвав байстрюком? — Важкі повіки піднялися, проте погляд залишався відсутнім. — Сказав щось про батька?» Такі розмови на полі не рідкість, цього недостатньо, мусило бути щось іще. Гарві Гамільтон зумисне чи ненароком намацав якусь винятково болючу точку, смикнув за оголений нерв, умить довівши Брендона до сказу.
— Тоді останнє запитання. Якщо Брендон Бартон у шістнадцять років мав проблеми з наркотиками, чому його взяв ти? Що такого ти побачив у цьому малому, чого не зауважили решта тренерів?
— Я нічого не побачив, Білле. Пацан сам прийшов до мене.
Цікавість, що вже майже пригасла, спалахнула з новою силою.
— Тобто?
— Улітку 2011-го він прийшов до мене та сказав, що хоче грати в моїй команді. Я відповів, що кожен другий шмаркач звідсіля і до самого кордону штату хоче грати в моїй команді. Щоб ти розумів, десь за тиждень до того пацан перехворів на якийсь грип і дуже скинув вагу. Ну, в сенсі, ти б його