Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
– Ти, Малко, – сказав Тур, – замотай ноги, бо мороз велій… Там за тобою хутро лежить…
– Мені не холодно, Туре, – відповіла вона, – і ногам моїм тепло…
Але це була неправда, і Тур сам взяв хутро, поклав їй на ноги.
– І поїсти нам треба було б, – продовжував він. – Ти, мабуть, забув і нічого з собою не взяв, Добринє. А я ніби знав – є в мене шматок веприни, є хліб і сіль…
– Не хочу я їсти, не хочу! – крикнула вона.
– Ти не кричи, не кричи, Малушо, – сполохано, з болем у голосі перебив її Тур, – не треба кричати, нічого це не поможе…
– Знаю, – згодилась вона, – гаразд, не буду кричати…
– Гей ти, Туре, Туре, – втрутився в розмову Добриня. – Ну що ж, хто в’їжджає на Гору під щитом, – жде того велика честь і щастя?
– Не згадуй про це, – скорботно вимовив Тур, але ж одразу отямився й кінчив бадьоріше: – А хіба честь та щастя тільки на Горі? Я від слова свого не відступаю… Вір мені, Малушо, що коли ти в’їхала до Києва під щитом, то однаково жде тебе велика честь і слава. Ну, не в Києві, то в іншому місці. А хіба Будутин не княже село?!
Але було помітно: і Добриня, і Тур говорять не те, що хочуть, не кажуть вони про головне, про те страхітливе й невблаганне, що зруйнувало мрії, розбило життя. Отакі були Добриня і Тур – звичайні прості гридні княгині Ольги.
А потім удалині, позаду них, на ясному небі встав сірий пилок. Пізніше вони побачили, що шляхом навздогін їм мчить якийсь вершник, а ще пізніше пізнали княжича Святослава.
Тур зупинив коней, коли княжич наблизився до них впритул, і зстрибнув з саней…
– Здрав був, княжичу Святославе! – крикнув він.
З саней схопились Добриня й Малуша, вони також привітались до княжича.
Святослав відповів на привітання і зійшов з коня.
– Ти, Добринє, – звернувся він до свого колишнього сотенного, – проїдь з гриднем Туром далі… А ти, ключнице, – він не назвав її імені, – залишся тут.
І Тур зрозумів, що княжич Святослав хоче говорити тільки з Малушею, провів далі коней. Замислений, пройшов за кіньми й Добриня. Ніхто з них не вимовив ні слова.
– Княжичу, – сказала Малуша, коли вони залишились тільки вдвох, – пощо женешся за мною?
Він аж здригнувся. Як могла Малуша запитувати про це в нього? Як же йому не гнатись, коли він любить її, не може бути без неї? Запалений, збуджений, охоплений нестримними почуттями, він ладен був зламати і вже зламав слово, яке дав уночі матері. Він поїхав слідом за Малушею, наздогнав її. І їй, може, досить зараз сказати одне-однісіньке слово, щоб усе склалось надалі зовсім не так, як замислила княгиня Ольга. Бо він не змінився, він такий же, як і був, він жде, що скаже Малуша.
Але змінилась за цей час до невпізнання Малуша. Зовні цих змін не було видно; вона стояла перед княжичем Святославом така ж, яку він знав і яку любив: ставна, трохи бліда, з рум’янцями від морозу на щоках, в незвичайному темному платні, в шапці…
Проте щось нове з’явилось у Малуші, в самій її душі, і це княжич Святослав відчув одразу ж, коли вона сказала вперше, а потім знову повторила:
– Пощо, княжичу, женешся за мною?
– Я знав, що княгиня вночі говорила з тобою, – задихаючись, промовив він. – Говорила вона й зі мною. Це було страшно, Малушо. Не сама вона говорила, за нею стоять воєводи, бояри, вся Гора… І тоді я на одну якусь мить завагався, згодився, – я не тільки людина, я княжич, князь. Проте я швидко зрозумів, що це неправда, я чув, як тебе забирали, мучився, терпів, страждав, а потім… потім погнався за тобою, і от стою тут… Чуєш, вернись, Малушо, ми вернемось разом з тобою!..
Малуша ледь посміхнулась блідими, пересохлими устами.
– Пізно ти за мною погнався, княжичу! Я ж тебе ждала вночі. О, яка це була довга і важка ніч. Але зараз Київ-город далеко, ніч минула, все минуло. За чим женешся, княжичу?
Щось надзвичайно просте, але разом з тим образливе, гірке було в її словах. І він крикнув, відповідаючи їй:
– За долею своєю я женусь, за щастям!.. Адже я люблю, люблю тебе!..
Малуша обернулась і побачила, що Добриня і Тур стоять далеко від них, біля саней.
– Княжичу мій, княжичу, – сказала вона. – Ти любив мене тоді, в купальську ніч, я ж любила тебе і тоді, і зараз. Але пам’ятаєш, княжичу, я говорила, що з нашої любові не буде щастя, бо ти княжич, а я роба… І це так, це нас Купало звабив. Бо ти такий, як і був, – княжич, заступник людей, я ж роба, світлий княжичу, тільки роба, і такою мені бути.
– Перед такою робою я згоден стати на коліна! – крикнув Святослав. – Чуєш, Малушо, я зараз стану на коліна…
– Княжичу Святославе, – перелякано відповіла вона. – Якщо ти зараз станеш передо мною на коліна – це буде осрама, ти не будеш князем. Ні, не роби, не роби цього. Бачиш, на нас дивляться Добриня й Тур, а через них вся земля… Не ти переді мною, а я стану перед тобою на коліна…
І Малуша раптом впала на коліна серед снігів, промовила:
– Тебе я любила, князеві кланяюсь.
Він не чекав, що Малуша так зробить, і, вкрай вражений, розгублений, стояв перед нею…
– Малушо! – вирвалось у нього. – Так що ж робити?
– Я їду туди, – відповіла Малуша, – де повинна бути, ти їдь назад, до города, княжичу. Чи дозволиш мені встати?
– Встань, Малушо! – сказав Святослав.
Далеко біля саней мовчки стояли Добриня й Тур. Вона встала.
– Але я приїду туди, де ти будеш, Малушо…
– Ні, – відповіла вона. – Ти не приїдеш, бо про це знатиме вся Гора. І не їдь, княжичу, благаю.
– А якщо буде син? Невже я його не побачу?
– Чому ж, княжичу, ти його не побачиш? Ти його батько, князь, покличеш, коли буде надоба, і він захистить тебе. Скажи тільки, як назвати сина?
– Нас скорила Гора, – відповів він, – то нехай син володіє миром у всій нашій землі. Володій миром!.. Володимир буде.
– Володимир буде, – повторила Малуша.
– Але ти жорстока, Малушо! – вирвалось у нього. – Говориш страшні речі.
– Це я жорстока? – тихо відповіла вона. – Ні, княжичу, не я жорстока, а світ. І
