Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
І раптом Малуша здригнулась – їй здалось, що хтось притаївся там, за ліжком, дивиться на неї хижими, злими очима. Вона навіть схопилась за серце. Невже в неї мало горя? Хто ще міг зайти сюди, до хлівини?
Потім вона зрозуміла – у хлівині нікого немає, та й хто б тепер зайшов сюди, де живе зганьблена ключниця Малуша?! Це не очі, вона сама давно колись зняла свої усерязі, кинула їх на лаву за ложем, от зелені камінчики й грають під місячним промінням.
– Матінко Ярино! Де ти? Де ти? – застогнала вона, і хоч слова її поглинула пустка, стала на коліна, притулилась головою до холодного ложа і так довго виплакувала свою печаль, лякаючись майбутнього.
Та от Малуша здригнулась, схопилась, стала біля ложа, прислухалась. Ні, вона не помилилась, – за стіною почулись кроки, хтось з княжого терема ішов сюди, до дверей, що вели в її хлівину…
Перун, Дажбог, всі сили неба, – що це були за хвилини! Як вона молилась, щоб це були ті кроки, про які вона мріяла і яких ждала! Як вона хотіла, щоб це, як колись, ішов сюди княжич Святослав, щоб він розчинив, як і тоді, двері, став на порозі…
Кроки лунали все ближче й ближче, тепер вона вже вірила, що це він. О, коли він стане на порозі, вона кинеться до нього, розповість про свою муку, попросить у нього помочі, адже він не тільки княжич, а любов її, батько дитини, яку вона носить під серцем.
І вона знала, вірила в те, що коли княжич Святослав прийде, то й захистить її, він не дозволить, щоб Малушу вигонили з двору, він буде такий, як і колись. Коли княжич щось захоче – все може зробити. «Так швидше іди, Святославе, я жду тебе!» – мало не крикнула Малуша і ступила вперед, до дверей.
Але що це? Кроки зупинились. Хтось пальцями торкнувся дверей, але не відчинив, а, навпаки, притиснув до себе. Почулись глухі удари – один, другий, третій. І Малуша зрозуміла, що це з терема забивали двері до її хлівини. І знову пролунали кроки – хтось повертався до терема. Це не були кроки княжича Святослава.
Недавні сльози, а тепер удари молотком по цвяхах (так, пригадала Малуша, забивають віко над корстою: три удари – й кінець), все це, як не дивно, не збільшило вже, а ніби припинило її муку. У цю пізню нічну годину минуле Малуші відступило раптом назад, як важка грозова хмара. Оддалік вона тепер виразно побачила, яка то страшна, смертельна хмара. Але ж вона вже пройшла: полюбила Малуша, а це була тільки зваба, була ключницею – і знову стала рабинею, єдине, що їй залишалось, – дитя…
Крізь розчинені двері сичав мороз, на небі висів місяць. Зеленкувате його проміння сягало в хлівину. Ось вони – добра покійної Ярини і її, Малуші; що ж їй взяти з собою?
А Святослав не прийшов. Тепер він і не прийде. Хіба ж Малуша цього не знала?! А коли б він зараз і став на дверях, о, тепер однаково було б уже пізно…
7
Глупої ночі отрок з княжого терема розбудив Добриню й велів йому іти до княгині. Добриня неабияк сполошився. Є, либонь, якісь звістки з поля? Може, одразу, серед ночі, доведеться й вирушати? По темному він одягнувся, схопив свиту, почепив до пояса меч, поверх шапки на голову натягнув шолом.
Княгиня Ольга ждала Добриню у сінях терема, де горіло кілька свічок. Біля княгині стояв і щось стиха говорив їй воєвода Свенелд. Але тільки Добриня зайшов, Свенелд замовк і, вклонившись княгині, пішов із сіней.
– Іди за мною, Добринє! – промовила княгиня й пішла сіньми. Намагаючись ступати якомога тихше, Добриня рушив слідом.
Так Добриня опинився в одній із світлиць княжого терема. Там у кутку на камені горіло вогнище. Серед світлиці стояв застелений червоним оксамитом стіл, два різьблені стільці з поручнями, попід стінами – лави. У світлиці було так тепло, що на рублених стінах виступала пара.
Княгиня сіла на одному із стільців, сперлась на поручні і, як здалося Добрині, довго прислухалась, чи не чути голосів у теремі. Але там не чути було нічого, тихо було й тут, у світлиці, тільки десь за стінами рипів мороз та ще на вогнищі потріскували сухі смоляні дрова.
Княгиня Ольга обернулась до Добрині, і він побачив бліде її обличчя, темні очі.
– Не когось покликала днесь, а тебе, Добринє, – пролунав у світлиці суворий голос княгині. – Про все, що почуєш, – мовчи, що велю – зроби, на те моя княжа воля. Клянись Перуном…
– Мати княгинє!.. – відповів Добриня. – Клянусь Перуном і Дажбогом, заклинаюсь Волосом і Хорсом…
– Доста, – ледь посміхнулась княгиня. – А тепер слухай…
– Слухаю, мати княгинє.
– Ти знаєш, – запитала вона, – що сталося з Малушею – сестрою твоєю, а моєю ключницею?
– Не відаю, княгинє… А що вона – завинила, вчинила шкоду?
– Невже не знаєш?! – глузливо засміялась княгиня Ольга. – І того не відаєш, що Малуша непразна?
Добриня здригнувся, ніби в груди йому вдарив меч. Так от чому Малуша ховалась від нього, уникала розмови! Тікала, хотіла сховати те, чого однаково сховати не можна.
йому було невимовно жаль Малушу. Він любив її, пишався, що не тільки сам служить княгині, – служить ключницею в теремі й вона.
– Малуша непразна! Мати княгинє!.. Та коли ж вона? З ким? Я ж бачив, либонь, її… Я її сам… Сам покараю…
– Не поспішай, Добринє, – суворо промовила княгиня Ольга. – Я взяла Малушу, робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею моєю зробила, а вона посміла… непразна від княжича Святослава…
– Мати княгинє!..
– Не кричи, – так само суворо зупинила його княгиня. – Вже пізно, всі в теремі сплять.
Добриня стояв біля порога княжої світлиці, і тьма думок враз заполонила його. Так от чого княжич Святослав волів після Купала ночувати не в полі, а в городі й завжди летів туди, мов на крилах?! Отже, Малуша не звичайна й незугарна, як думав Добриня, а така хороша, красна, що навіть княжич Святослав полюбив її. І не тільки полюбив – Малуша непразна, під своїм серцем носить плод княжича. Рід князя і їх звичайний рід, – чи може це бути?! Але що думає робити княгиня Ольга? Чого вона покликала нині Добриню серед ночі, невже замислила карати Малушу?!
