Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
І коли він помчав шляхом до Києва, це вже був не той юний княжич Святослав, що на світанку цього дня виїжджав з воріт города Києва.
Розділ десятий
1
За землянкою безугавно шуміла Рось. Особливо шуміла вона ночами, коли не чути було людського голосу, замовкали птахи, стихав вітер. Тоді Малуша виходила із землянки, йшла в берег, сідала на якомусь камені й думала свою думу.
Удень Малуші думати було ніколи. Село Будутин, у якому вона мусила тепер жити, було селом княжим, княжі були в ньому й люди.
Тут проходив край Полянської землі, за річкою починалось поле, через що й річку, яка протікала мимо Будутина й текла далі до Дніпра, називали Руською річкою – Россю.
Над Россю, крім Будутина, було ще багато княжих сіл – Межиріччя, Гута, Хмільна, а там, де Рось допливала до Дніпра, на Княжій горі височів над широкою долиною город із стінами, ровами, валами – Родня.
Неспокійне було життя в цьому городі й селах, які стояли край Полянської землі. Одразу ж за Россю жили чорні клобуки – плем’я, що в давні часи прийшло від Ітиля-ріки й тут осіло. Люди цього племені – вилицюваті, трохи косоокі, з пласкими носами – розмовляли зовсім не так, як поляни, носили на головах високі чорні клобуки. Але мали добру вдачу, жили в мирі з полянами, і якщо з поля налітала якась інша орда – билися з нею.
Далі за Россю тягнулось поле, в ньому з’являлись і з’являлись, як хвилі в морі, різні орди, сараною налітали вони на полян, руйнували й грабували городи й села над Россю і Дніпром, гнали людей у неволю.
Через це в Будутині, княжому селі, сиділи дружинники, що не раз сходились на Росі і в полі за нею з багатьма ордами, які сунули мимо Полянської землі. В інші ж дні, коли тихо було в полі, копали рови й насипали вали над Россю, обкладали їх камінням і присипали землею, у корченицях кували мечі й броні, готували списи й стріли.
Проте люди ці не тільки оборонялись від ворогів, вони хотіли й їсти. Надіятись на те, що їх нагодують князі, не доводилось. Навпаки, князі самі жадали користі від своїх городів і сіл, від людей, що жили в них. Ось чому той, що їхав шляхом з Києва за Рось, міг бачити, як у полі іде за ралом ратай, а край борозни лежить його меч і щит, – то княжі вої із жонами своїми й дітьми тяжко працювали, заробляли хліб насущний, щоб дати княже – князеві, собі ж взяти своє. Навкруг Будутина багато вже було зорано землі, люди будували хижі, довбали човни, якими їздили по Росі й ловили рибу, ходили на лови, самі на себе ткали, робили добрий посуд з глини. Кузнеці з-над Росі, а особливо з Родні, відомі були скрізь на Русі – вони знали емаль, чернь, робили чудові речі із золота і срібла.
У Будутині ж випасались княжі табуни. Під охороною пастухів, що носили в руках бичі, а про всяк приключай мали за спиною й луки з стрілами, табуни ці з ранньої весни до осені по черево бродили у високій траві на луках понад Россю.
Як і в інших княжих селах, був у Будутині воєвода – Радко, що водив дружину, і княжий посадник Тедь, який збирав для князя у Будутині й навколишніх селах уроки, говорив від імені князів з чорними клобуками, ставив княжі знамена на полі і в лісах, іменем князя творив суд.
До Радка й Тедя звернувся Добриня, коли привіз із Туром у Будутин Малушу. У Добрині був з собою княжий знак – золота гривна. Маючи її, він міг говорити з воєводою й посадником іменем княгині.
Радко й Тедь, звичайно, боялись воєвод і бояр, що дуже часто наїжджали до Будутина з Києва із золотими гривнами, іменем княгині брали жито, худобу, вимагали, щоб їх ставили на покорм, давали в’їзне, виїзне…
Добриня нічого в них не вимагав, а просив, щоб дали йому з сестрою Малушею якусь хижу…
– Ти що ж? Воєводити думаєш? – запитав Радко.
– Ні, воєводо, – відповів Добриня. – Гридень сам княжий, таким і буду.
– То, може, випал хочеш мати? – поцікавився Тедь.
– Ні, посаднику… І випалу не хочу. Доведеться, то й сам зумію випалити. Мусимо жити тут, поки не покличе княгиня.
Дивні діла роблять княжі мужі, воєводам з посадниками часом важко й зрозуміти, що вони бажають. Радко і Тедь порадились і одвели Добриню з Малушею у землянку над Россю, де жив раніше пастух княжий Пронь. Не так давно Проня на смерть підстрелили на луках. У землянці залишилась тільки жона його Желань. А через те, що Желань була вже стара й немічна, вона радо згодилась прийняти до себе Добриню й Малушу. Тепер уже жона пастуха була певна, що не помре з голоду і не задубіє від морозу взимку…
Так і попрощались Малуша й Добриня з гриднем Туром. Він витримав – і по дорозі, і в Будутині не сказав нічого, що свідчило б про його розпач і біль або, крий боже, засмутило б Малушу. І тепер, коли Малуша й Добриня вийшли із землянки, щоб його провести, він не обмовився жодним словом, а навпаки, був дуже веселий, збуджений, посміхався.
– Видите, – говорив він, – доїхали щасливо, вогнище маєте, прийде честь, і слава! Прощавайте! А я швидко буду в Києвому городі!
Але коли Тур залишив Будутин, то не поїхав шляхом до Києва, а завернув праворуч, до Дніпра, просто в поле. Так коні його і йшли, доки не смеркло. Тур все сидів на санях, дивився у тьмяну далину, нічого не бачив і не чув.
Малуші цієї ночі приснився княжич Святослав. Він нібито прийшов у їхню нову землянку, тихо відчинив двері, став на порозі так, що промінь від вогнища освітив його всього, простягнув руки, а потім рушив уперед, сів біля Малуші, як колись не так давно, поклав свою руку на її голову, а другою обійняв за стан… І ще вона бачила, як обличчя княжича Святослава схиляється все нижче й нижче до неї, очі в очі, уста в уста…
Прокинувшись раптом серед ночі, Малуша спочатку не зрозуміла,
