Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома
Першим і найважливішим правилом, яке вуйко Фонсьо вдовблював нам у довбешки, було: коли брешеш, то роби це так, щоб навіть твоя совість повірила. Тобто дивися щиро в очі і демонструй свою найпалкішу прихильність тому, кого збираєшся ошукати.
Комендант цієї науки явно не проходив.
— Я перепрошую, але мій швагер точно у вас, я знаю!
Мій писок уже зводила судома, але я ще сподівався залатвити справу по-доброму.
— Може, мені ліпше знати, розкудактався тут… — хрипло заперечив комендант, не бажаючи по-доброму. — Це… це поки що залишиться в мене, — і він засунув шухлядку в стіл до кінця. — Ми розберемося потім із твоїм… Фонсьом…
Овва. Пусти кабана під стіл — і він тобі всю закуску зжере…
— Пане коменданте… мені б тет-а-тет зі швагром… погомоніти б, га?..
Куркою ми зроду не бували, а в кабани… що ж, можемо записатися, якщо так просите… Моя німецька не була найкращою, але змін у моєму тоні він не міг не помітити. Змін не на краще.
— Ану вали звідси, паскудо, швидко! — рявкнув комендант, додавши доволі точну адреску, за якою мене, паскуду, чекають не дочекаються. Польською, до речі, мовою. Не дивно. У кожного державного чиновника вимагали знання польської. От він її і вивчив… на державному рівні.
Хрипота при цих словах промовисто захропіла в глибинах його дихавки. Наче її, дихавку, шматували зубами. Я уявив це і осміхнувся. Хрипіння припинилося.
Я акуратненько присів на стільчик, який був акуратненько прибитий до підлоги комендантського кабінету. Кабінет той знаходився в глибинах в’язниці, де закінчила своє життя незліченна кількість мешканців мого міста. До яких цьому чужинцю не було ніякого діла.
А так хотілося по-доброму…
Мідний дзвіночок відмовився дзвякати під вагою моєї лапи. Його лапа встигла здолати за цей час лише півшляху, хоча й зметнулася, як у вовка за здобиччю. Підстаркуватого важкого ожирілого вовка.
— Кароля Ганке знаєте?
Він завмер, не опускаючи руки.
— І він вас знає. Власник кам’яниці на вулиці Панській, сім. Здається, ви в нього помешкання винаймаєте, якщо не помиляюся…
Судячи з його обличчя, я не помилявся. От і добре.
— Сьогодні зранку до нього прибули гості з Відня, кредитори, з векселями… Угадайте, кого вони дуже щиро хотіли побачити?
— Я все заплатив, — люб’язно виправдовуючись переді мною, випалив комендант.
— Вірю. Але вони чомусь не вірять. Угадайте, хто ці векселі в них викупив?..
— У тебе грошей не вистачить, вилупку!
А казав, що все заплатив…
— Не я. Куди мені. Є люди значно впливовіші…
— Хто?! Президент?
— Послуга за послугу…
Комендант відкинувся на спинку стільця. Хвилю ми сиділи так один навпроти одного, і я розумів, що якби моє, з таким трудом здобуте благополуччя, хтось порушив, я б не вагався.
Але брехати треба вміти так, щоб самому повірити. Я добре цю науку вивчив.
Пан комендант був чужинцем і не знав, кому й чому можна тут вірити. Але врешті-решт звичайна жадібність перемогла.
Мені дали десять хвилин. Я кивнув. Вистачить.
Усмішка моя сонцесяйна осявала коридори темниці аж до самої камери. Навіть щури від цього сяйва поховалися, бо жоден не потрапив під ноги.
Двері зі скреготом відчинилися. Я увійшов. Слід виявився точним. Привів, куди треба. Мені давно сюди треба було. Мене давно тут чекали.
Францішека Шварцера посадять за бродяжництво й осквернення могил на Личаківському цвинтарі, де він ховався в одному з давніх склепів, наводячи страх на відвідувачів. А під час допитів несподівано виявиться, що він тісно пов’язаний із контрабандистами і фальшивомонетниками, і частину його друзів по ремеслу під час облав запроторять до поліційних постерунків.
Для Альфонсо Грубера почнуться важкі часи. Він попросить допомоги у відомого в місті адвоката, власника маєтку в Рудниках, але той відмовить.
Цю справу візьме під свій особистий контроль директор поліції, попередивши всі комісаріати, стражниці й експозитури поліції про посилення заходів безпеки в районах за Жовківською і Личаківською рогатками, а також у гмінах[181] Знесіння, Кривчиці і Лисиничі. Про все, що виходить за рамки звичних подій, про все підозріле в цих небезпечних районах, наводнених злочинцями, які, оперуючи в місті, криються там від ока поліції, було наказано повідомляти йому особисто.
Якось серед інших йому передадуть донесення, що за Личаківською рогаткою бачили одного з батярів Клепарова, що було подією неординарною, бо батярня різних дільниць не дуже шанувала одна одну, хоча в інші часи цю подію точно не віднесли б до числа таких, якими можна порушити спокій головного поліціянта міста.
Детальний опис цього батяра ляже на стіл Владислава Крачковського. Той прочитає, підійде до вікна і, спостерігаючи за вуличною метушнею великого міста, вкотре переконається, що нюх його не підвів. Він згадає невеличку Наквашу бозна-де під російським кордоном і те, що цей злочинець з побитою наче віспою половиною фізіономії був практично ще тоді в нього в руках. А він його упустив.
Відтак,
