Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома

Тому в сімнадцять років я записався добровольцем до нашої Цісарсько-Королівської армії. Щоб навчитися не пасувати перед труднощами.

Більшість батярів від обов’язкової загальної військової повинності драпала, як від вогню. Кожен, кому виповнювався двадцять один рік і чий зріст був не менший метра і п’ятдесяти п’яти сантиметрів, уважав, що може перехитрити систему та заховатися від неї на горищі свого дому. Жандарми рискали за втікачами по всьому місту і краю.

А я захотів навчитися володіти зброєю, не чекаючи віку, визначеного законом.

Мене відправили до Галицького піхотного полку генерала піхоти Франца Шедлера під номером тридцять, що розміщувався в Цитаделі, видали магазинну гвинтівку з клинковим багнетом, ранець, дві обойми набоїв, сухарний мішок для емальованої фляги з притороченим знизу стаканом, дві банки консервів і сухий пайок, піхотну лопатку, скатку шинелі, приторочену до ранця, комплект білизни, пару запасного взуття і в’язаний светр на зиму.

Усе це багатство після холодного і голодного Клепарова здалося мені подарунком неба. Так, нас піднімали ще затемна, кидали на засніжений плац чи у виснажливий похід, нас муштрували, садовили на хліб і воду й знову муштрували, але в мене була мета, і я не зважав на тимчасові незручності.

Зате на параді, одягаючи однобортну, на шість жовтих металевих ґудзиків з номером полку кожен, суконну куртку сіро-блакитного кольору зі стоячим коміром і червоно-брунатними клапанами (такого ж відтінку в нашому полку були обшлаги, погони і плечові вали), під мундир — чорну суконну краватку з білим підкомірцем, як у ксьондзів, сині суконні панталони прямого крою з візерункомом із червоного шнура над коліном, черевики на шнурках і ківер[189] із чорного сукна зі шкіряним козирком, ремінцем до підборіддя і металевим гербом та кокардою зверху з ініціалами імператора, — на параді, ловлячи погляди панночок, я відчував себе на сьомому небі.

А повернувшись через три роки, зрозумів, що нічого не змінилося. І втекти мені з мого пекла не дозволить ніхто.

Ян Губицький у цей час поїхав студіювати філософію, латину та інші вкрай необхідні дворянину науки до Парижа.

Помста відтягувалася, стигла і твердла в моєму серці.

І цього літа пробив її час. Час моєї помсти.

Церква Святого Онуфрія греко-католицького обряду була довга, з височезною стелею, зі свічками, канделябрами і панікадилом по центру, від яких розходилися мерехтливі хвилі світла і жовті, котрі не зникали навіть за заплющеними повіками, плями. Поки була напівпорожньою, лише послушники завершували приготування до служби.

Смішного монаха ніде не було видно. Певно, шукав для мене карболку.

Молодий монах, який мене супроводжував, указав на дерев’яну з густим переплетенням на віконцях будку і на лавку біля будки. Мовляв, сідай і чекай. Я б з величезною радістю відправив цього монаха в нокдаун за таке зі мною поводження, але домовленість є домовленістю. Тому, набравши в груди повітря, підійшов до лавки і сів.

До церкви почали стікатися парафіяни.

Дрімотна напівтемрява, стікаючий краплями віск і приглушений шурхіт одягу та молитов знову повернули мене в стан внутрішнього заціпеніння. І минуле, як водиться, полізло зі всіх щілин…

Мій план був такий: схопити за допомогою спільників молодого панича, коли той поїде до своєї пасії, зв’язати його, кинути на годинку самого, щоб остаточно залякати, у халупі під російським кордоном, яка слугувала перевалочним пунктом для контрабандистів і нелегальних перебіжчиків. Потім з’явитися власною персоною і розказати йому, хто я такий, хто були мої батьки і за що його буде зараз покарано. Вислухати у відповідь плач, моління й обіцянки за певну суму грошей викупити своє життя. Насолодитися виглядом поверженого супротивника, а тоді розв’язати його і дати можливість захистити себе з армійським револьвером одинадцятиміліметрового калібру в руках.

Пройшовши армію та вишкіл у вуйка Фонся, я був упевнений, що двадцятилітній субтильний юнак, щойно повернувшись на канікули з університету, син свого боягуза-батька, який скидає зі сходів жінок при надії і натравлює на беззбройних чоловіків собак, — він не зможе навіть нормально втримати зброю в тремтячій руці.

І тоді я повільно підніму свій револьвер, повільно зніму його з запобіжника, повільно наведу на свого противника приціл і вистрілю. Присвятивши свій постріл пам’яті своїх батьків. Завершивши тим самим існування давнього роду Губицьких.

«Нема чого плодити на землі негідників і покидьків», — думав я тоді, завершуючи останні приготування. Мої спільники вкотре запевняли мене, що все зрозуміли.

Усе пішло не так того дня. Я перебував у Бродах, і зранку, за дорученням вуйка Фонся, навідався до готелю на вулиці Львівській неподалік Ринку, де зі своєю свитою зупинився один київський вельможа, далекий родич Молодецьких, власників міста. Він щороку приїздив у наші краї «на полювання», а так направду, то щоб розтринькати всі гроші, які в нього були на руках, і з чистою совістю поїхати назад. Ми довідалися, що вдома його тримає в міцних руках багата дружина, а тут, у гостях, він може насолодитися всіма благами вільного життя, не відмовляючи собі ні в чому.

Ми постачали йому відбірний тютюн, мисливські рушниці і дівчат, а через довірених осіб із його свити обмінювалися з нашими закордонними партнерами інформацією і грішми.

Переговоривши з метким писарчуком, який знав, що непогано заробить, якщо виконає доручення, я вже збирався піти, як у дверях з’явилася особиста охорона вельможі і мене доправили до його покоїв.

Револьвер я мусив здати. Що не сподобалося мені категорично.

В апартаментах готелю все плавало в тютюновому диму. На ложі за пологом лежали дві німфи років по п’ятнадцять майже без одежі і ласували виноградом, звабливо поглядаючи на свого пана та на його гостя.

Сам пан