Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома

Встиг він тоді тільки до воріт добігти… Анджей Губицький спустив на нього своїх псів і дивився з вікна, як вони роздирали Михайла свої зубами та кігтями. А я його попереджав…

Я поглянув на чоловіка за столиком у дальньому куті кнайпи, рудого, веснянкуватого, який весело щось оповідав одній із наших куртизанок. Вона, мабуть, підійшла спитати, чи не потрібен такому гарному пану нічліг…

Я здивувався власному спокою.

— Отже, це він…

— У всьому можна побачити Божу волю. Сина дідича, як писали тоді газети, так і не знайшли, говорили, що його вкрали цигани, біля Бродів їхній табір у той час стояв. Про того бродівського нотаріуса я теж більше не чув. Кажуть, що він отримав непогані гроші і виїхав за океан. Або втік, хтозна… У Губицьких народився другий син, якого назвали в пам’ять про першого Яном, але його мати, Ядвіга Губицька, більше нікуди не виходить з дому, часто хворіє, а Анджей Губицький віднедавна взявся настійливо розшукувати тебе. Він гадає, що, знайшовши тебе, спокутує частину своїх гріхів…

— Не спокутує!

— Ти чув, що я кажу? Він розкаявся і хоче загладити свою вину. А ти, коли будеш готовий, зустрінешся з ним і… Гадаю, він виплатить тобі чималеньку суму компенсації…

— Я не продаюся, так йому і передайте!

— Не кричи, того, що було, не повернеш, пан Губицький хоче індульгенції, і ми йому продамо її. Дорого.

— Ніколи!

— Стій! Ніколи не кажи «ніколи»! Я мало тебе вчив?! П’ятнадцять літ — а такий дурний! Із сильними світу цього треба ладити, бо інакше все життя будеш носити їм багаж у номери, і навіть Фонсьо не зможе тобі допомогти…

— Хто сказав, що я буду просити допомоги у вас?

— Ні, ти вийдеш на Гицлеву гору[175] з високо піднятою головою, а в перших рядах стоятиме його син! Чого ти доб’єшся? Допоможеш старушку відправитися на той світ? Він впливовий чоловік, і зможе…

— Та хоч сам цісар!

— Обіцяй мені, що не наробиш дурниць, про які я не знатиму!

Чоловік у дальньому куті, у дорожньому плащі і запилених чоботях, не виглядав старушком. І я не збирався відпускати його живим.

— Не бійтеся, вуйко, перш ніж мене повісять, я встигну розправитися і з його сином…

— Агов, пане Загурський, ви занудьгували? Мої картини не такі цікаві, як ваші думки? Можна мені довідатися, про що… чи про кого ви так міцно задумалися?

От що робить із людьми неробство!

Я прочистив горло. Про картини я міг сказати те ж саме, що і про книжки, — кому вони потрібні? У художній студії комендантші панував безлад.

— Ми, люди обов’язку, переслідуючи заколотників, негідників і зрадників імперії, рідко коли маємо змогу наблизитися до прекрасного, — сказав я, торкаючись зав’язок на її корсеті. — Ми змушені всюди бачити тільки бруд і убогість, ми не боїмося подивитися смерті в очі, а перед прекрасним пасуємо, як наївні юнаки, які ще не бачили справжнього життя… — пробурмотів я, розшнуровуючи зав’язки від верху ліфа до талії чарівної пані.

— Це — натюрморт, а он там — осінній пейзаж, — вказала вона складеним віялом на щось у глибині кімнати. Я угукнув, не відриваючись від свого заняття. З корсетом практично було покінчено. — А зараз вгадайте, над чим я працюю? Не вгадаєте!

І вона чарівним рухом скинула з мольберта тонке полотно. На мене дивився… палац Дідушицьких. Такий, як наяву. Як на початку нашої з Янушем подорожі!

— Як вам? — вона торкнулася моєї руки своїми тонкими пальчиками, унизаними перснями. — Побачила його на дагеротипі[176] — і зрозуміла, що хочу там жити…

Я на коротку мить озвірів, стиснувши ці пальчики до хрускоту в суглобах. Вона зойкнула. Дурень!

Отямившись, я приготувався вибачатися. І раптом помітив, що вибачатися не треба…

— Під крижаним панцирем ховається вулкан?

Ні, там ховається звір. Який народився в п’ятнадцять років. А може, у шість. І тільки зараз усвідомив, з якої висоти впав на дно Януш Губицький. Завдяки мені…

Ви коли-небудь помирали, ласкава пані? Вас коли-небудь убивали?

— Я дикун і не звик до будуарів та художніх майстерень…

Вона схилила прикрашену перлами голову набік і майже непомітним рухом оголила праве плече.

— А до якої обстановки ви звикли, пане Загурський?

— На війні звикаєш до похідних умов. Скирта сіна, дерев’яний настил у стодолі… конюшня…

І торкнувшись губами білої ручки, попрямував до дверей.

— А ви нашу упряжку бачили? Таких гнідих не має навіть сам Едмунд Мохнацький, а він — президент міста…

— Уже йду дивитися… — кинув я через плече і вийшов у іншу кімнату.

— Я зараз буду… — полинуло мені навздогін.

Наступні двері вели ще до однієї кімнати і ще… Кімнати були гарно умебльовані, прикрашені картинами, килимами й дорогими дрібничками.

Я відчиняв двері і зачиняв їх за собою.

На мить здалося — мій