Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома
Просто прикінчити твого батька він не наважувався, бо бачив, як Софія його обожнює. Йому треба було зробити так, щоб вона почала його зневажати, і тоді поява друга сім’ї, який горюватиме разом з нею і втішатиме її, буде надзвичайно доречною.
Цей чоловік дуже розумний, Мар’яне, і не можна тобі з ним зв’язуватися…
— Це я сам буду вирішувати! Далі!
— А далі він написав листа в Краків з проханням до своєї дружини приїхати до нього в Наквашу разом із сином, з чого ті надзвичайно втішилися, і домовився з рабусями, що промишляли розбоєм у Бродівському лісі і які за крейцер рідну маму продадуть, щоб вони наступної ночі по їхньому приїзду таємно від усіх вивезли з Накваші його сина. Де він планував його сховати, достеменно невідомо, але в нього були зв’язки з якимось нечистим на руку бродівським нотаріусом і були гроші, щоб заохотити будь-кого робити те, що йому потрібно… Тому я вчу тебе, як переміщувати гроші з кишень панів до наших з тобою кишень. Щоб не спокушати зайвий раз їхні душі… На чому я закінчив?
— Ви добре знаєте, на чому закінчили!
— Знаю, це я твою уважність перевіряю. Михайло Добрянський напередодні ввечері виїхав груженим возом з Бродів, він часто їздив туди за дорученням власника паперової фабрики, де служив помічником друкаря, пам’ятаєш, я тобі розповідав? І раптом серед дороги йому закортіло поспати. Та так закортіло, що він з’їхав з гостинця і заснув мертвим сном. Підсипати йому снодійне у вино в шинку при дорозі, куди він завжди заходив перед від’їздом, виявилося не так складно.
Ніколи не ходи однією і тією ж дорогою, бо комусь буде дуже легко тебе витропити…
— Я це запам’ятаю… Далі!
— Під ранок твій тато очуняв, а коли добрався нарешті до свого дому на Личакові, пан Губицький уже розігрував там вбитого горем батька, а жандарми тим часом хатрали[174] ваш дім. «Викрали мого сина, ми перевіряємо всіх причетних, а твоя дружина — родичка мого управителя», — пояснив йому Губицький. А коли на Михайловому возі під паками паперу жандарми знайшли одіж малолітнього Яна, витягнув пістолет. «Ти, якого я вважав своїм товаришем, як ти міг?! Куди ти дів мого сина?» І далі в такому ж дусі. Я не знаю, де в цей час був ти. Може, десь ховався в хаті…
Твоя мати крикнула своєму чоловікові «Втікай!» — і знепритомніла. Треба сказати, твоя мама носила тоді під серцем твого брата… чи сестру. Губицький кинувся до неї, жандарми — до твого батька, але він перестрибнув через огорожу і, знаючи передмістя як свої п’ять пальців, зумів відірватися від переслідувачів. На твого батька оголосили полювання.
Страх часто заважає нам думати тверезо, тому треба, щоб боялися тебе, а не навпаки, треба, щоб твої вороги робили помилки, а не ти…
— Що сталося потім?
— До вечора помер від апоплексичного удару твій дід, чинбар. Зранку твоя мати взяла тебе, трирічного, і поїхала до Накваші, сподіваючись, що зможе своїми благаннями розтопити жорстоке серце його власників.
Законна дружина дідича Ядвіга, зрозумівши, хто посмів явитися перед її ясні очі, накинулася на твою маму, учепилася їй у волосся, Губицький пробував втрутитися і… випадково чи навмисне — хтозна… зіштовхнув Софію зі сходів. Вона втратила дитину і сама стекла кров’ю у їхньому палаці, і ніхто їй не допоміг.
Думаєш, звідки я все це знаю? Я був у них управителем. Це я поїхав за лікарем, а коли повернувся, твій батько Михайло Добрянський уже був там! Певно, добрі люди сказали, куди поїхала його дружина з сином, і він, начхавши на всі небезпеки, помчав слідом.
Ой, як він кричав не своїм голосом над тілом своєї Софії!.. Я досі чую цей крик. Не дивись так, у тебе теж сльози на очі навернулися б, коли б ти таке побачив і почув! А коли він спитав у них, де його син, у відповідь дідич Накваші, той самий, що сидить зараз за тим столиком, сказав, що око за око! Віддай мого сина — і я поверну тобі твого! А що ще він мав казати перед своєю дружиною? Йому теж, мабуть, було несолодко, жінка, якої він так прагнув добитися, померла…
Насправді він укинув тебе до підвалу. Не знаю, що він хотів із тобою зробити, але вночі я почув твоє скавуління, витяг тебе звідти і помчав щодуху з того жахливого місця!
Я знав вашу адресу, але там було стільки поліції, що я побоявся зв’язуватися з ними. Тебе, уже сплячого, я залишив у вашого пароха, у церкві Святих Петра і Павла. Наступного дня в нашу адвокатську контору прибіг служка від пароха. Переляканий, він повідомив, що ти втік. Зник. Розчинився.
Знайшов я тебе лише за два роки, випадково, на вулиці, де жебраки з Кривчиць навчали тебе своєї жебрацької справи. Ти був напівголий, у старому дранті, брудний і худий. Вони викрали тебе і навчили жебракувати. Твій дід, круп’яр з Личакова, на той час уже виїхав у невідомому напрямку, бо не було йому на Личакові спокою. Перед від’їздом він послав за мною, бо священик розповів йому, хто спробував тебе врятувати, і передав на збереження твоє свідоцтво про народження, щоденник твого батька і чернетку листа твоєї мами до директора поліції…
— Ви щось не договорюєте! Що сталося з моїм батьком там, у тій Накваші?
— Михайло, наче збожеволівши, почав бігати всюди палацом і кликати тебе, а тоді вискочив надвір і закричав, що він іде на поліцію! Що сам віддасть себе у її руки, але цієї справи так не полишить! Що він доведе усьому світові, хто такий насправді Анджей Губицький.
