Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
За Россю яровина і зовсім уже стигла, подекуди на нивах можна угледіти й женців.
— Боги в поміч! — привітав Світозар тихі що були найближче.
— Спаси біг.
— Чиї будете, людове?
— Божі, достойний.
— Про те відаю. Земний володар хто у вас?
— Князь Славомир.
— То ми уже в родаків своїх? Я ж не помиляюся, ви — тиверці?
— Тиверцями були кревні наші. Ми — втікичі.
— Знаю, одначе й тиверці також. Мій брат Богданко привів вас на цю землю. Невже забули?
Випростали спини, дивляться на подорожнього спантеличено і тим ніби кажуть: «Йой! То перед нами княжич із Тивері, а ми теревенимо з ним, мовби із звичайнісіньким поселянином».
Угомонило їх, здається, те, що княжич не вдавав із себе прогніваного, був веселий і доступний, потішений зустріччю з своїм людом. Тож недовго німували. На радість відповіли радістю, на бажання поділитися словом — бесідою, прихильною згодою стати до бесіди. Спершу тільки відповідали на його питання, вдовольняли ту чи іншу цікавість — як живуть на цій землі, чи великої згуби завдала їм січа з обрами, згодом самі почали цікавитися: що з Тивер’ю нині, таки під обрами вона чи всього лиш платить данину?
Знав, люди вийшли в поле робити діло, їм не до бесід. А все ж не міг утриматися від спокуси. І допитувавсь, доки не вдовольнив себе, і цікавість женців вдовольняв щедро. Адже це колишні переселенці. Хто вони нині? Чи прийдуть на поміч таким, як самі були?
По завершенні бесіди проводжали Світозара як свого кревного та все напучували, через які весі їхати йому, яку путь обирати, коли траплятимуться роздоріжжя. Усе те не могло не гріти стольникові серця. Їхав по указаній втікицьким людом путі і осміхався сам до себе: таки добре зробив, що подався спершу на полудень, а потім уже поверне на захід сонця. Урожай на нивах полян, росичів, уличів преліпий. А це й буде те, що дасть йому можливість обнадіяти відселенців Данка, Мезаміра, коли зустрінеться з ними. Так і скаже їм: «Сподіванка на підтримку з боку людності землі Троянової є, відродження ратної сили, як і народження звитяжного духу в серцях, жадаючих стятися з обрами за праотню землю, можливе».
Стольне городище тиверських відселенців на правім березі Полуденного Бугу мало такий убогий вигляд, що його годі було й іменувати цим голосним ім’ям. Посеред доволі-таки просторої улоговини при ріці стояла чимала гридниця, супроти неї — терем, певно, княжий, позаду гридниці — кілька невисоких кушт, притулених до тої забудови — громаддя, мовби пташині гнізда до скелі. Були ще, правда, недовершені будови, купи каменю та тесаного дерева при них. Зате не було ані стіни чи бодай якоїсь огорожі, що про них дбають передусім, коли поселяються, ані воріт, що позначають в’їзд до поселення.
— Вали, бачу, не поспішаєте насипати, — невесело поглянув Світозар на Данка, — Покладаєтеся на гори, що оперезали улоговину?
— А нащо вали, коли гори — не менш надійний захист?
— Вони ж доступні всім — і пішим, і кінним.
— Пізніше подбаємо, аби не були доступними.
Світозар не поспішав до братової оселі, ходив улоговиною та доглядався до всього.
— Мало ти спорудив, брате. Чом так?
— Бо не було з ким споруджувати. Та й для кого споруджував би?
— Як то?
— Добра половина воїв повернулася до Тивері. Це з мого городища, з інших ще більше.
Не вірилося, мабуть, стольникові. Довго й збентежено дивився на Данка.
— І давно?
— Дехто на передзим’ї ще, дехто по зимі.
— Не витримали, виходить, нужденності та холоднечі в незатишнім вигнанні.
— Хтось не витримав, а когось зманили. До багатьох із відселенців приїздили кревні. Подивилися, як живемо, й сказали: «Чого маєте гибіти у вигнанні, коли можете жити і вільно почуватися вдома?» Ось і спокусилися.
— Чому ж тоді не всі?
— Лишилися найдостойніші та ще ті, чиї мечі особливо запам’яталися обрам.
Світозар мовчки тамує в собі жаль.
— Діла-а. А я їздив від князя до князя та домагався помочі відселенцям, сподівався згромадити в недалекім часі силу, з якою рушимо на супостата, обрами іменованого. На кого і на що уповатимемо, коли так?
— Мабуть, на ратну силу всієї землі.
— Твої і Мезамірові вої мали б бути в голові тої сили, тими тисячами, що започаткують похід і поведуть за собою всіх інших.
Данко недовго відмовчувався.
— То це ж не зараз, — подав нарешті голос.
— А що зміниться потім, коли нас он яка мізерія? Розумієш, нас, найбільш зацікавлених у поході.
— Цим, гадаю, не варто печалитися. Згодом багато чого може змінитися. Почнуть обри оббирати кожного та збиткуватися над кожним — знов прибіжать і перші скажуть: пора.
Не став перечити, а проте й не возбуяв духом по тому. Перепочивши та нагостювавшись у брата, захотів побувати і в інших тиверських городищах. А вже як опинявся в кожному з них, не міг прибути та одразу й вибути. Оглядав споруди, бесідував із людом, казав одному з другим те, заради чого їхав сюди: не опускайте, братіє, рук; з вами люд всієї землі, він шле вам поміч і підтримку, настане час — піде пліч-о-пліч на обра-супостата. Тиверцям, що переселялися, колись теж нелегко було, а підіть та гляньте, як живуть нині. Саме вони охоче відгукнулися на ваш клич і послали слідом за полянами свою дарственицю — збіжжя, рала, сокири.
Бесіди зобов’язували не обмежуватися запевненням, тож старався вникати в діла общин, радити, як бути в тому випадку, як — у тому, і тим збадьорював людей, повертав їм коли не віру, то надію.
Не мав такого наміру — затриматись серед тиверців на все літо. А обернулося так, що й до поліття
