Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима
— Я, на жаль, готую сам. І, чесно кажучи, не дуже добре готую. Тому їм переважно в забігайлівках на кшталт «Пузатої хати» чи «Домашньої кухні». Інколи, це трапляється дуже рідко, коли зводить від голоду живіт, а грошей на те, щоб піти до ресторану, немає, я купую «Дабл-чизбургер-меню», п'ю охолоджену колу і через силу ковтаю гарячу картоплю-фрі з гидким соусом. Тому навряд чи можу похвалитися добрим станом свого шлунка. Але що вдієш? Таке життя, Анно.
— Кстати, о жизни, — Анна втерла губи серветкою. — У тебя есть прекрасная возможность ее изменить. Я могу дать тебе шанс.
— Спасибі, — Марк кинув серветку на стіл і відсунув порожню тарілку, суп йому сподобався, і він сказав про це Анні. — Мені часто випадали в житті лотерейні білети, але всі вони були програшними. Напевно, я не фартовий. От не щастить. Знаєш, буває таке? Просто не щастить, і все. То я собі думаю, може, досить грати?
— Счастье — понятие условное, Марк. Очень условное. Жизнь — не лотерея, жизнь — это футбольный матч, и побеждает тот, кто больше забьет. Так что, если хочешь быть первым, не стоит особо расстраиваться, когда в твои ворота влетают мячи, это не важно. Важно другое — сколько забьешь ты. Поэтому, хочешь побеждать — атакуй. Это лучшая защита. И еще, Марк, — Анна налила собі чаю і поклала на тарілку шматок торта, — атаковать нужно с умом. И никогда не останавливаться. Играть нужно до конца. Матч заканчивается только тогда, когда судья даст свисток.
— Це твоя філософія, Анно. Вона мені така ж чужа, як і твоє життя, твоє бачення і розуміння світу, твої цінності і твоя віра.
— Разве я сказала тебе, во что я верю?
— Ні, не казала, але це неважко зрозуміти, — також налив чаю, від торта Марк відмовився, хоча Анна запевнила його, що це особливий торт, має ексклюзивний смак і аромат. — Ти віриш у свої силу, переконання і позицію. І більше ні в що ти не віриш. І заради оцієї своєї віри, Анно, ти готова переступити через будь-кого, навіть через мене. Ти молишся у храмі, збудованому твоїм власним самолюбством, і ти сама є тим ідолом, якому щодня приносиш пишні жертви. Хіба ні?
— Марк, это не предмет беседы и тем более не предмет спора. Какая тебе разница, во что я верю? Я сказала тебе сегодня, что люблю тебя. Постой, — вона клацнула пальцями. — И я абсолютно убеждена в том, что сказала правду. Не сомневаюсь ни на секунду в том, что испытываю к тебе именно то чувство, которое называют любовью. Но это не значит, что я пожертвую ради этой любви всем, что у меня есть, дабы ее сохранить. Я это понимаю, и ты это понимаешь. Максимум, к чему может привести моя к тебе любовь, так это к сексу и моему хорошему к тебе отношению. Если ты согласишься жить так, как я хочу, чтобы ты жил, я буду помогать и поддерживать тебя всеми силами. Если нет… Если ты решишь жить своей жизнью и просто пользоваться моим чувством, я скажу тебе «нет». Вот и все. Это сейчас важно. Все остальное — нет. Теперь давай выйдем во двор. — Вона відсунула стілець, підійшла до Марка, узяла його за руку і повела за собою.
Сонце вже сідало за небокрай. Прохолодний вітерець приємно лоскотав обличчя й руки. У саду, де росли переважно яблуні та сливи, стояла маленька альтанка, зроблена з дерева. В альтанці — столик, два стільці, на столику — пляшка вина і фрукти. Анна запросила Марка сісти.
— Мне очень трудно забыть о том, что я говорю и кому. Всегда приходится думать, где я нахожусь и насколько важно и потенциально опасно для меня то, что я собираюсь сказать или что я могу услышать. Поэтому приходится никому и ничему не доверять. Я люблю говорить важное в саду, среди деревьев, здесь тихо и спокойно. Здесь есть только я и тот, с кем я хочу поделиться своими мыслями. И больше никого. А нам ведь больше никто и не нужен. Так ты говорил о деньгах. Да? — вона сперлася на стілець і поглянула Маркові просто в очі.
— Так, Анно, я говорив про гроші. Мені потрібні сто тисяч доларів. Тоді я зможу врятувати свою маму. Окрім мене, її ніхто не врятує.
Анна довго дивилася на нього. Вона вивчала Марка. Він знав такі погляди, добре розумів, що вона робить і чого хоче досягти. В її очах він бачив бажання, цікавість, острах, так, він бачив у них острах, у цих красивих жіночих очах, а ще там були якась ледь помітна втома та непереборне бажання заплющити очі й забути про все.
— Я дам тебе эти деньги, Марк. Это небольшая сумма. Для меня. Но для тебя это очень большая сумма.
— Так, це чимало баксів. Що й казати. Тільки ти знаєш, я не зможу тобі їх повернути. Якщо даєш — даєш назавжди.
— Я знаю.
— І що хочеш за це? Ти не можеш дати мені гроші просто так.
— Знаю, о чем ты подумал, — усміхнулася, — о сексе. Но поверь, я не покупаю секс. Я делаю это только с теми, кто действительно хочет заняться со мной сексом.
— Я теж. То що ти хочеш? — Марк не зводив погляду з її очей, цих блискучих хтивих цяточок, які так яскраво світилися в темному садку.
— Скажи мне, — вона підійшла до нього і поклала руку на плече. Він не міг бачити її очей. Очевидно, Анна зробила це навмисно, просто не хотіла, аби бачив її нутро тоді, коли вона казатиме йому найважливіші слова, — ты боишься смерти? А, Марк?
— Знаєш, у мене вже одного разу запитували, чи боюся я смерті. І я сказав «ні». Я не боюся смерті.
— А что для тебя значит твоя мама, Марк?
— Мама є мама. І вона не може бути кимось більшим, як,
