Кімната - Емма Донохью

Чому я сердега?

Вона схиляється над матрацом і торкається мого обличчя.

Я відвертаюся.

— Я просто хочу заплющити тобі очі.

— Лягай у ліжко, а я буду на надувному матраці.

Я чую, як вона пихкає й зітхає.

— Ну, гаразд. Я ляжу на хвилиночку...

Я бачу її тінь на перині. Щось гуп на підлогу — це її пантофля.

— Хочеш, заспіваю тобі колискової? — шепоче Бабця.

— Що?

— Пісеньку на ніч.

Ма співала мені пісні, але їх більше не буде. Вона розбила собі голову об стіл у палаті номер сім. Вона випила погані пігулки; гадаю, вона так стомилася від гри й поспішала на Небеса, що не стала чекати мене; чому вона не дочекалася мене?

— Ти плачеш?

Я не відповідаю.

— Ох, дорогенький. А втім, ліпше виплакати горе, ніж тримати його в собі.

Мені хочеться посмоктати моні, мені дуже-дуже хочеться посмоктати моні, я не можу без цього заснути. Я смокчу Зубчик Ма, це ж усе-таки частинка її, її клітини, бурі, гнилі і тверді. Не знаю, чи Зубчик завдавав їй болю, чи вона йому, та тепер вони вже не можуть зашкодити одне одному. І чому ліпше виплакати горе, ніж тримати його в собі? Ма казала, що ми будемо вільні, проте я зовсім не почуваюся вільним.

Бабця співає дуже тихо, я знаю цю пісню, але вона звучить не так.

— Колеса автобуса крутяться...

— Ні, дякую, — кажу я, і вона замовкає.

Я і Ма в морі. Я заплутався в її волоссі, я весь у вузлах і тону...

Це просто поганий сон. Так сказала б Ма, якби була тут, одначе її тут немає.

Я лежу і лічу — п’ять пальців на руці, п’ять пальців на руці, п’ять пальців на нозі, п’ять пальців на нозі. Я по черзі ворушу кожним пальчиком. Я кличу Ма подумки: «Ма! Ма! Ма!..» Та відповіді не чую.

Коли починає світати, я натягаю перину на голову, щоб і далі було темно. Думаю, що так, певно, почувається той, хто в Забутті.

Навколо мене ходять і шепочуть.

— Джеку, — каже Бабця біля мого вуха, але я перевертаюся на другий бік. — Як ти?

Я згадую про манери.

— Сьогодні не на всі сто відсотків, дякую.

Я кажу нерозбірливо, бо в мій язик уп’явся Зубчик.

Коли Бабця йде, я сідаю і починаю рахувати свої речі, що лежать у сумці з Дорою: одяг, черевики, кленову летючку, поїзд, дощечку для малювання, брязкальце, блискуче серце, крокодила, камінь, мавпочок, машинку й шість книжок. Шоста — «Ділан-копач» з крамниці.

Спливло багато-багато годин, і знову лунає вааа-вааа. Це телефон. До мене в кімнату заходить Бабця:

— Телефонував лікар Клей і сказав, що твоя Ма стабільна. Добре звучить, правда ж?

Це звучить жахливо.

— На сніданок — млинці з чорницями.

Я лежу нерухомо, наче скелет. Перина пахне пилом.

Чути дзінь-дзень, дзінь-дзень, і Бабця спускається вниз.

Голоси просто піді мною. Я лічу пальці на ногах, потім на руках, потім зуби, і так кілька разів. Щоразу в мене виходить правильне число, але я все ще не впевнений.

Бабця, захекавшись, знову заходить у кімнату і каже, що Дідусь прийшов попрощатися.

— Зі мною?

— З усіма. Він повертається до себе в Австралію. Вставай, Джеку, не варто так довго вилежуватися.

Не знаю, чому вона так говорить.

— Він хотів би, щоб я взагалі не родився.

— Що він хотів?

— Він сказав, що я не мав би з’являтися на світ і тоді Ма не була б Ма.

Бабця мовчить. Гадаю, вона пішла вниз.

Я висуваю обличчя з-під ковдри, проте Бабця все ще тут. Вона стоїть, узявшись під боки.

— Викинь з голови цю бридню!

— Що викинути?..

— Просто спускайся вниз і поїж млинців.

— Не можу.

— Ви тільки гляньте на нього, — каже Бабця.

І чого це хтось має на мене дивитися?

— Ти дихаєш, і ходиш, і розмовляєш, і спиш без своєї Ма, правда ж? Тому я впевнена, що й поїсти без неї теж зможеш.

Я тримаю Зубчика за щокою. Про всяк випадок. Я довго спускаюся сходами.

На кухні сидить мій справжній Дідусь, з багряними губами. Його млинці лежать у калюжі сиропу, де плавають багряні грудочки — це чорниці.

Тарілки на столі нормальні, білі, а от склянки неправильної форми, гранчасті. Посередині стоїть велика миска з сосисками. Я й не знав, що такий голодний. Я з’їдаю одну сосиску, потім ще дві.

Бабця каже, що соку без м’якуша не має, але мені треба чимось запити сосиски, ато вдавлюся. Я п’ю сік з м’якушем, і мікроби повзуть по моєму горлу. В кухні стоїть величезний холодильник, де повно коробок і пляшок. У шафках так багато харчів, що Бабці доводиться ставати на ступанку, щоб знайти те, що треба.

Вона каже, що мені слід помитися в душі, та я вдаю, ніби не чую її.

— Що таке «стабільний»? — питаю я Дідуся.

— Стабільний? — Він витирає сльозу, що навернулася йому на око. — Це коли не ліпше і не гірше, гадаю.

Він кладе ніж і виделку на тарілку.

Не ліпше і не гірше, ніж що?

Зубчик став кислим від соку. Я піднімаюсь у свою кімнату і лягаю спати.

— Солоденький, — каже мені Бабця, — не можна ж цілий день витріщатися в цей ящик.

— Га?

Вона вимикає телевізор.

— Щойно телефонував лікар Клей і питав, як твої успіхи. Мені довелося сказати, що ми граємо в шашки.

Я моргаю і тру очі. Навіщо вона йому збрехала?

— А Ма?..

— Він каже, що вона й досі стабільна. Може, і справді зіграємо в шашки?

— Твої шашки для велетнів і весь час падають.

Бабця зітхає:

— Повір, це цілком нормальні шашки. І шахи, і карти. А набір з маленькими магнітними шашками, що був у тебе з Ма, призначався для подорожей.

Але ми нікуди не подорожували.

— Ходімо на дитячий майданчик.

Я хитаю головою. Ма сказала, що коли ми будемо вільними, то сходимо разом.

— Таж ти вже багато разів бував надворі.

— То було в клініці.

— Але ж повітря всюди однакове, чи не так? Ходімо, твоя Ма казала мені, що ти любиш лазити по чомусь.

— Еге ж, я залазив на Стіл,