Кімната - Емма Донохью

у ванну кімнату, якщо двері туди не замкнені, а якщо замкнені, то це означає, що там хтось є і я теж мушу зачекати. Ванна, мийниця й унітаз там зеленого кольору, що зветься авокадовим, тільки сидіння зроблено з дерева, щоб я міг на ньому сидіти. Перш ніж попісяти, мені треба підняти сидіння, а потім опустити його — це ласка, яку ми, чоловіки, повинні виявляти перед жінками, тобто перед Бабцею. На бачку унітаза є накривка, подібна до тієї, якою Ма вдарила Старого Ніка. Мило — тверда куля, і треба дуже довго терти її, щоб намилити руки. Інші люди зовсім не схожі на нас, їм належить мільйон речей і багато різновидів кожної речі на зразок усяких шоколадних плиток, машин і взуття. Ці речі мають різне призначення. Наприклад, щітка для нігтів, зубна щітка, щітка для унітаза, щітка для одягу, щітка для взуття, щітка для волосся. Якось я розсипав був на підлогу порошок (він зветься тальком) і змів його в купку, але тут увійшла Бабця і сказала, що я почистив підлогу щіткою для унітаза. Вона розсердилася, що я поширюю мікробів.

Цей будинок належить і Нерідусеві, та правила в ньому встановлює не він. Нерідусь здебільшого сидить у своєму лігві, тобто у своїй власній кімнаті.

— Люди не завжди хочуть спілкуватися з іншими людьми, — пояснює він мені. — Це втомлює.

— Чому?

— Повір мені на слово, я був одружений двічі.

Мені заборонено виходити з дому без Бабчиного дозволу, але я й не збираюся нікуди йти. Я сиджу на сходах і завзято смокчу Зубчика.

— Іди пограйся чимось. Чому ти не хочеш бавитися? — каже Бабця, проходячи повз мене.

Усього так багато, тож я не знаю, чим погратися. Тепер, крім іграшок від божевільних доброзичливців (Ма гадала, що тих цяцьок тільки п’ять, проте я взяв шість), я маю ще кольорові пастелі від Діни, якими легко забруднитися (і коли вона їх надіслала?), величезний рулон паперу, сорок вісім фломастерів у довгому пластиковому пакунку і коробку з коробками, де лежать фігурки тварин, якими Бронвін чомусь уже не грається. Якщо з цих коробок скласти вежу, то вона буде вища за мене.

Натомість я дивлюся на свої м’які черевики. Якщо сильніше вигнути ноги, то під шкірою цих черевиків можна помітити пальці.

«Ма!» — голосно кричу я подумки.

Але її тут немає. Їй не ліпше і не гірше. Якщо, звісно, мені не брешуть.

Раптом під килимом, утому місці, де він переходить у дерев’яні сходи, я помічаю якусь маленьку буру штучку. Я шкребу її, вона металева. Монета. На ній — обличчя чоловіка і напис «ВІРИМО В БОГА СВОБОДА 2004». Перевернувши її, я бачу ще одного чоловіка, а може, й того самого, тільки тепер він махає маленькому будиночкові й говорить: «СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ EPLURIBUS UNUM ОДИН ЦЕНТ».

Бабця стоїть на нижній сходинці і дивиться на мене.

Я підхоплююся, Зубчик западає за ясна.

— Тут щось по-іспанському, — кажу я.

— Де? — супиться вона.

Я показую їй пальцем.

— Це латина. Е PLURIBUS UNUM. Хм-м... гадаю, це означає «об’єднавшись, вистоїмо» або щось таке. Хочеш іще?

— Що?

— Дай-но я гляну в гаманці...

Вона дістає круглий плаский предмет. Якщо натиснути на нього, то він зненацька розтуляється, немов рот, а в ньому — всякі монети. На срібнякові — чоловік з таким самим хвостом, як у мене, і напис «П’ЯТЬ ЦЕНТІВ», але всі називають цю монету нікелем. Маленький срібняк — це дайм, або десять центів.

— А чому п’ятицентова монета більша за десятицентову, адже це п’ять?

— Ну, просто так.

Навіть один цент більший за десять — гадаю, це зовсім тупо.

На найбільшому срібняку — інший чоловік, нещасний на вигляд, а на звороті написано: «НЬЮ-ГЕМПШИР 1788 ЖИВИ ВІЛЬНИМ АБО ПОМРИ». Бабця каже, що Нью-Гемпшир — це інша частина Америки, а не наша.

— А «живи вільним» означає «ні за що не плати»?

— О ні, ні. Це означає, що ніхто... не має права над тобою панувати.

Є ще одна монета з тим самим чоловіком, але, перевернувши її, я бачу вітрильник з крихітним чоловічком у ньому, підзорну трубу і написи іспанською — «GUAM Е PLURIBUS UNUM 2009» і «Guahan ITano’ ManChamorro». Бабця мружить очі й іде по свої окуляри.

— Це теж інша частина Америки?

— Гуам? Ні, думаю, це деінде.

А може, так люди, що живуть у Зовні, називають нашу Кімнату?

У залі знову дзвонить телефон, і я біжу по сходах нагору. Бабця, плачучи, піднімається до мене.

— Криза минула.

Я зачудовано дивлюся на неї.

— У твоєї Ма.

— Яка криза?

— Це означає, що вона почала одужувати, скоро в неї все буде добре, сподіваюся.

Я заплющую очі.

Бабця торсає мене і каже, що вже третя година. Вона боїться, що я не спатиму вночі.

Із Зубчиком тяжко говорити, тому я кладу його в кишеню. Під мої нігті набилося мило. Мені треба щось гостре, як Дистанційка, щоб видлубати його звідти.

— Нудьгуєш за своєю Ма?

Я хитаю головою:

— За Дистанційкою.

— Ти нудьгуєш за... танційкою?

— За Дистанційкою.

— Від телевізора?

— Ні, за Дистанційкою, що змушувала Джип робити врум-жжж, а потім зламалася в Шафі.

— Ох, ну, я впевнена, що їх можна буде забрати сюди, — каже Бабця.

Я хитаю головою:

— Джип і Дистанційка лишилися в Кімнаті.

— Складімо список.

— Щоб потім змити його в унітаз?

Бабця розгублено дивиться на мене:

— Ні, щоб я могла зателефонувати в поліцію.

— І вони негайно їх привезуть?

Вона заперечливо хитає головою:

— Вони привезуть твої іграшки тільки тоді, коли закінчать там свої справи.

Я зачудовано позираю на неї.

— Поліція може зайти в Кімнату?

— Вона, мабуть, і нині працює там, — відповідає Бабця, — збирає докази.

— Що за докази?

— Свідчення того, що там сталося, щоб потім показати їх судді. Фотографії, відбитки пальців...

Складаючи список, я думаю, чи варто заводити в нього Доріжку, дірку під Столом і позначки мого зросту, що їх робили ми з Ма. Уявляю собі, як суддя розглядає мій малюнок синього восьминога.

Бабця каже, що було б нерозумно змарнувати такий чудовий сонячний день, тож, якщо я вдягну довгу сорочку, взую правильне взуття, надіну шапку, окуляри й намащу обличчя кремом проти засмаги, ми зможемо погуляти на задньому дворі.

Вона видавлює