Коли ти поруч - Світлана Талан
– Зніми мокрий одяг, – звелів Сергій Даші, коли вони сховалися від дощу в салоні автомобіля і він увімкнув обігрів.
– Я не змерзла, – заперечила Даша, але мокру вітровку слухняно зняла.
– Знімай светр, – наказав Сергій, помітивши, що він теж промок.
Даша зняла прилиплий до тіла светрик, і Сергій витер ним її мокре волосся.
– Чому ти не одягла шапку? – запитав він з докором.
– Звідки мені було знати, що ми промокнемо? – винувато сказала Даша.
Сергій зняв із себе джемпер, потім суху футболку і натягнув на Дашу, незважаючи на її опір.
– А ти як будеш їхати? – запитала вона.
– А ось так, – сказав засмучений Сергій і накинув на голе тіло свою мокру куртку.
– А я суха, – долинув тоненький голосок Оленки із заднього сидіння.
– Це добре, – неуважно кинув Сергій.
Він чудово знав, що з них трьох Даринка найбільше була схильна до ризику. Він розумів, що навіть найменша застуда може її вбити.
Всю дорогу додому Даша з Оленкою весело базікали і сміялися, обговорюючи їхню маленьку пригоду, і не розуміли, чому Сергій не промовив жодного слова. Він вів машину мовчки, зморщивши чоло і думаючи про щось своє.
Розділ 52
Даринка вже кілька днів температурила, але не поспішала йти на прийом до лікаря, приймаючи нездужання за легку застуду. Однак Сергій наполіг на консультації спеціаліста і підвіз дружину до клініки.
– Через годинку я заїду по тебе, – сказав він.
– Можеш не поспішати, – мовила Даша. – Я ж можу затриматися. Викличу таксі й з’явлюся додому ще до того, як Оленка повернеться зі школи.
– Обов’язково виклич таксі.
– Обов’язково, – посміхнулася Даша і помахала Сергію долонькою.
Лікарка, як завжди, не обмежилась оглядом у кабінеті та послала Дашу здавати аналізи і робити рентген. Через півгодини Даринка повернулася до кабінету зі стосом аналізів і рентгенівськими знімками. Лікарка уважно всі переглянула і щось довго мовчки писала в лікарняній картці. Даші вже стало здаватися, що лікарка зовсім забула про її присутність, і вона нетерпляче засовалася на диванчику, думаючи про те, що незабаром повернеться додому Оленка, а вона досі стирчить у клініці.
– Я не забула про вас, – ніби прочитавши її думки, сказала лікарка, і Даші стало ніяково.
– У мене все гаразд? – запитала Даринка.
Жінка зняла окуляри, довго й уважно дивилася на застиглу в очікуванні молоду жінку, потім знову їх одягла і сказала:
– Ви знаєте, дорога, що у вас двостороння пневмонія?
Дашу кинуло в жар, у голові зашуміло, але вона змогла впоратися зі своїми почуттями і сказала:
– Я вважала, що в мене легка застуда.
– У вашому становищі треба при першій краплі з носа галопом мчати до лікаря.
– Звідки я могла знати? У мене навіть кашлю не було.
– А треба було б знати, – протягнула лікар. – Ви хоч зараз розумієте небезпеку свого становища?
– Припускаю, що мені належить пройти коштовний і тривалий курс лікування.
– Ви дивом вижили минулого разу, коли у вас було важке ураження шлунково-кишкового тракту, а тепер примудрилися захворіти на пневмонію… Та ще не звернутися до лікаря відразу ж…
– Я поїду на лікування за кордон, завтра ж, – сказала Даринка. – Я не можу здатися просто так, без бою.
– Це добре, що ви боєць, – мовила лікарка, але в її голосі не було ніякого оптимізму. – Готувати документи? – запитала вона.
– Будь ласка, підготуйте все якомога швидше, – попросила Даша. – А я зберусь і замовлю квиток.
– Не довіряєте вітчизняній медицині? Нашим лікарям?
– Не в цьому річ. Я хочу до тієї клініки, де мене вже раз витягли з того світу, – відповіла Даша.
З тягарем на душі від майбутньої розлуки зі своїми рідними повернулася Даринка додому. Вона побачила, що в передпокої акуратно стоять на полиці чобітки Оленки. «Значить, Оленка все-таки повернулася раніше за мене додому», – зазначила про себе Даша.
Вона зняла куртку, взула капці й гукнула:
– Оленко!
Дівчинка не відповіла. Даша пройшла до її кімнати і відчинила двері. Оленка лежала на своєму ліжку з фотографією Віталіни в руках. Побачивши Дашу, вона збентежилася і поставила фотографію на тумбочку.
– Чим ти займаєшся? – запитала Даша, присівши на ліжко.
– Я говорила з мамою Віталіною, – відповіла Оленка. – Вона хоче, щоб я вас не засмучувала.
Даша мовчки кивнула і посміхнулася дівчинці.
– А ти чому така сумна? – запитала Оленка.
– Я? Звідки ти взяла?
– По очах бачу. Не маленька вже.
– Ти хочеш сказати, що досить доросла дівчинка, щоб зрозуміти настрій іншої людини?
– Я ж вгадала, що ти чимось засмучена? Адже так?
– А настрій тата Сергія так само можеш визначати?
– Його? Ще краще. Я його наскрізь бачу!
Даша прилягла поруч із Оленкою, закинула руки вгору і, дивлячись у стелю, промовила:
– Мені треба з тобою, Оленко, серйозно поговорити.
– Знову жіночі секрети?
– Ти вгадала. Мені треба поїхати від вас на якийсь час для проходження курсу лікування.
– Надовго? – притихлим голосом запитала дівчинка.
– Напевно. Це залежить не від мене.
– Ми будемо сумувати за тобою.
– Я знаю, дитинко, знаю. Тому хотіла звернутися до тебе з проханням.
– Готувати їсти татові Сергію?
– Думаю, що на цей час доведеться запросити домробітницю.
– Я сама впораюся! – заперечила дівчинка.
– Я знаю, що ти – розумна, гарна, добра дівчинка. Я знаю, що ти все можеш, але більшу частину часу ти будеш проводити в школі. А ще тобі треба обов’язково ходити на теніс. Твій тренер каже, що ти дуже здібна. Тобі не можна кидати заняття.
– Ну, добре. Що ж ти тоді хотіла мене попросити?
– Бути уважною до тата Сергія, – сказала Даринка і, повернувшись до дівчинки, обійняла її. – Дуже тебе прошу, Оленко, не давай йому нудьгувати і сумувати. Побачиш, що татові Серьожі погано, підійди до нього, поговори, зроби йому чай, принеси печиво. Це треба робити ненав’язливо, непомітно, так, як би ти хотіла, щоб поставилися до тебе самої, якщо на душі тоскно. Ти ще маленька, але вже знаєш, як погано і важко бути самій. Прошу тебе, не дай йому ні найменшого шансу на смуток і тугу. Обіцяєш мені?
– Ти не дивися, що я маленька. Я зумію зробити так, щоб татові Сергію не було сумно. Він і не помітить, як швидко пролетить час і ти повернешся додому.
– А ти? Ти будеш сумувати?
– Мамо Дашо, – сказала Оленка стурбовано. – Ти мене лякаєш. Ти говориш так, ніби
