Коли ти поруч - Світлана Талан

Дашу захопила безмежна хвиля радості з домішком гіркоти.

– Спа… сибі, – прошепотіла вона, і на її щоках з’явився боязкий рум’янець. – Але… ти ж знаєш, що у мене СНІД.

– Знаю. Це нічого не змінює.

– Я хотіла сказати… Ми можемо жити з тобою разом, але вступати у шлюб… У хворих на СНІД життя може виявитися коротким. Я живу на межі життя і смерті й не знаю, коли мені доведеться перетнути цю межу.

– Цього ніхто з нас не знає. Я хочу почути: чи згодна ти стати моєю дружиною, – сказав Сергій, дивлячись у її бездонні сині очі. Він вклав їй у долоньку обручку.

– Я згодна бути з тобою завжди, навіки, – ледь чутно, із запалом прошепотіли Даринчині уста. – Без тебе я не уявляю своє майбутнє. Але… як ми будемо жити?

У її голосі пролунали нотки відчаю. Сергій не хотів, просто не міг допустити того, щоб ця дівчина, яку він обожнював, сумувала. Він поклав свою широку долоню на її маленьку ручку і сказав:

– Ми обоє навчилися цінувати кожну відпущену нам мить життя, кожен прожитий день. Будемо жити сьогодні так, ніби завтра вже ніколи не настане…

– Ти все ще мене дивуєш, – мовила Даринка, коли вперше переступила поріг тепер вже їхньої спальні. Кімната зустріла її м’яким світлом і приємними східними ароматами, що лилися від безлічі свічок, розставлених по спальні.

– Я ніколи не втомлюся робити тобі приємні несподіванки, – відповів Сергій, підійшов до Даринки і притиснув її тіло до себе.

Вона щойно прийняла душ, і Сергій мимоволі вдихнув її запах. Від Даші не виходили улюблені запахи Віталіни. Вона пахла чимось свіжим, ніби весняна квітка, що тільки-но розпустилася, і Сергій з блаженством вдихнув іще раз запах, до якого йому тепер належало звикнути. Він захопив Даринку за собою на широке ліжко, і вона несміливо присіла на його краєчок. Сергій торкнувся губами жарких губ дівчини, які злегка здригнулися і відповіли полум’яним, але коротким поцілунком. Він м’якими, плавними рухами потягнув за пояс халатик Даші, і він піддався, ковзнувши вниз. Даша обвила Сергієву шию руками і відчула дрібне тремтіння, яке пробігло по його тілу. Їхні губи знов і знов жадібно ловили одна одну, обсипаючи жаром. Сергій кінчиками пальців спустив з худеньких плечей дівчини вузенькі тасьми, і її пеньюар ковзнув додолу, оголивши маленькі, гарної форми груди з набряклими світло-рожевими сосками. Сергій опустив голову й легенько провів язиком по маленьких рожевих бутонах грудей. По тілу Даші пробігла гаряча хвиля, яка охопила її раптовим непереборним бажанням близькості. Вона погладила схилену до неї голову і прошепотіла:

– Мені страшно.

Сергій підняв своє обличчя і заглянув в очі, в яких жили зірки.

– Я тебе лякаю? Я щось зробив не так? – запитав він.

– Ні, що ти, – прошепотіла вона. – Розумієш, це у мене… вперше.

– Дівчинко моя, люба дівчинко, – з пристрастю в голосі прошепотів Сергій і став лагідніше та ніжніше торкатися губами й кінчиками пальців, тремтливих від хвилювання, змішаного з жагою, тіла Даринки. Він дарував їй ласки, змушуючи дзвеніти тонкою музикою кожну клітинку її тіла доти, доки вона сама потягнулася до Сергія палахкими губами і сміливо охопила його торс руками. Цей поцілунок уже не був боязким і несміливим, він вимагав більшого. Останні думки Даринки розчинилися в нових відчуттях і почуттях, які розтеклися по розпаленілому тілу, і жар її тіла змішався з його жаром, затопив лавиною пристрасті, несучи в незвідані далі. Даша тихо скрикнула, але губи Сергія миттєво впіймали її рот і покрили біль солодким поцілунком. Вони віддалилися від цієї тлінної землі. Любов на своїх крилах забрала їх далеко-далеко, кудись угору, туди, де було нескінченне синє небо у різнобарвних ромашках…

Розділ 47

Даринка прокинулася, коли спальня ніжно-кремових тонів була вже залита яскравим світлом і крізь приспущені жалюзі вікон увірвалися яскраві промінчики й весело затанцювали по стінах. Один з них дочекався зручного моменту і потрапив прямо в очі сплячому Сергію. Той незадоволено наморщив носа й перекинувся на бік. Даринка посміхнулася, тихенько підвелася, щоб не розбудити Сергія, накинула халатик і пішла на кухню. Через кілька хвилин вона повернулася з чашкою кави, від якої йшов приємний аромат. Сергій крізь сон відчув на собі чийсь погляд і розплющив очі. Він побачив перед собою свою Дашу, кохану, ніжну, єдину, яка стояла біля нього з чашкою кави і щасливо посміхалася.

– Горнятко кави в ліжко, – сказала вона і простягнула йому чашку.

– Я – ідіот, – мовив Сергій.

– Це припущення чи діагноз? – засміялася Даша, і в її очах застрибали веселі промінчики.

– Якщо ідіот, то це надовго, – підсумував Сергій, відсьорбнувши кави. – Це я збирався прокинутися першим і подати тобі каву в ліжко.

– Ти проспав, і я перехопила ініціативу.

– Мені, звичайно, не пробачається це упущення, але є інша, ще цікавіша пропозиція. Цю мою ініціативу тобі, зваж, перехопити на цей раз не вдасться.

– Що ти хочеш запропонувати?

– Зараз умиваємося, чистимо зуби і йдемо на власне весілля.

– Куди?!

– На наше з тобою весілля.

– Подавати заяву?

– Що там її подавати? Подамо і будемо гуляти.

– Як? Як ти собі це уявляєш?

Сергій поставив чашку на тумбочку і пригорнув до себе Даринку.

– Скажи мені, яким би ти хотіла бачити цей день? – запитав він.

Даша притулилася до його теплого тіла, подумала і мрійливо відповіла:

– Білосніжна сукня, фата, букет нареченої… Напевно, якась автівка.

– Лімузин, наприклад, – додав Сергій. – Якого кольору він повинен бути? Білого? Чорного?

– Звичайно ж, білого. Цей день має бути світлим, як моя сукня.

– Гості повинні бути?

– Навіщо вони? Це свято двох. Ні, стороннім на весіллі нічого робити.

– Зараз ми все організуємо.

– Ми ще не подали заяву. Треба її подати і чекати місяць або два – не знаю точно скільки.

– А ми чекати не можемо. Адже так?

Сергій повернув обличчя Даринки до себе і заглянув в її очі.

– Я вже казала, що ти божевільний, але не думала, що настільки, – сказала Даша і поцілувала його в губи. Поцілунок був щирим і пристрасним.

– Якщо ти ще раз так зробиш, то весілля доведеться відкласти, – пожартував Сергій.

Він швидко підвівся з ліжка, зиркнув на годинник і схопився за голову.

– Так. Наречена, мерщій збирайся, інакше ми нікуди не встигнемо, – мовив він і, схопивши халат, попрямував у душ.

– Ти що? – Даша побігла за ним. – Цілком серйозно?

– Серйозніше не буває, – вмикаючи воду, крикнув їй Сергій.

– Але у мене немає навіть сукні! – у відчаї сказала Даринка.

– У салоні підберуть.

– А зачіска?

– Там