Коли ти поруч - Світлана Талан
…Перекинувши сумочку через плече, Даринка спустилася сходами трапа й одразу ж побачила в натовпі тих, хто зустрічає, Сергія. Він радісно помахав їй рукою та побіг назустріч. Даша з деяким смутком відзначила, що у Сергія не було в руках квітів, і зітхнула, списавши цей ґандж на чоловічу нерозторопність і нездогадливість. Вона зробила кілька кроків і потрапила в міцні обійми Сергія, які миттєво відірвали її худеньку фігурку від землі й закружляли. Безмежне почуття радості та ніжності залило їй серце, і Даша в щирому пориві прошепотіла:
– Милий, милий Сергійку, що ти робиш? На нас усі дивляться.
– Хай дивляться, – сказав Сергій і поставив Дашу на ноги, – ми їм не забороняємо. Адже так?
– Божевільний, – мовила Даринка і широко посміхнулася.
– Так. Я божевільний. І що тепер мені робити? Це ж ти мене зробила таким.
– Яким «таким»? – запитала Даша, беручи Сергія під руку.
– Божевільним. Божевільним і закоханим, – відповів він.
«Таким божевільним, що забув купити букет квітів, – подумала дівчина. – А я ж казала йому, що більше за все мені подобаються ромашки різних кольорів».
Сергій підійшов до своєї «тойоти», натиснув на сигнальну кнопку брелока:
– Поїхали додому, – сказав він просто, ніби між ними все було вже вирішено. Сергій мимоволі подумав про те, що точно такі самі слова він уже колись говорив іншій жінці. Тільки Віталіні він це сказав на залізничному вокзалі, а Даші – в аеропорту. Даринка, як колись давно Віталіна, мовчки сіла в його машину.
Невдовзі «тойота» м’яко загальмувала біля довгої цегляної огорожі, за якою виднівся горішній поверх великого будинку, критого зеленою металочерепицею.
– Дариночко, я прошу тебе увійти в цей будинок першою, – хвилюючись, сказав Сергій.
– Це кішку просять на удачу першою увійти до будинку, – засміялася Даша.
– Дашо, йди, прошу тебе, – мовив Сергій, легенько підштовхуючи її вперед. – А то ти все зіпсуєш.
Даринці відкрив хвіртку охоронець, і вона увійшла на невеличке подвір’ячко, що потопало в зелені. Сергій залишився десь позаду, і тут Даша почула звук мотора і підняла голову, дивлячись на гвинтокрил, що з’явився незна-звідки. Він завис над будинком так низько, що навколо здійнявся вихор повітря від його обертових лопатей. Даринка хотіла була озирнутися назад і запитати Сергія, що тут відбувається, але не встигла. З гелікоптера на неї посипалися нескінченним морем різнокольорові ромашки. Потік повітря розносив їх по всьому подвір’ю, обсипаючи тінисті дерева, акуратно підстрижені кущі, яскраво-зелену газонну траву і до нестями вражену Дашу. Вона кинулася збирати квіти, що впали на землю, і через мить уже стояла з величезним оберемком квітів. А вони сипалися й сипалися зверху нескінченним потоком. Даша підняла голову і дивилася на ромашкове небо. Вона ніколи не відчувала себе такою щасливою. Серце заповнила щемлива радість і п’янке почуття любові до Сергія, і їй відібрало мову. Тільки дивилася вгору на квіти, що падали без кінця-краю, і Даринці здавалося, що це не квіти падають додолу, а вона сама невагомо підіймається вгору, туди, де небо в ромашках і все здається таким прекрасним.
Вертоліт відлетів, сховавшись за дахом високого будинку, і Даринка опустилася з оберемком квітів на траву та вдячно глянула на Сергія.
– Ну, як? Тобі сподобалося? – запитав він.
– Ти – божевільний, це вже точно, – сказала Даша.
Сергій розвів руками і знизав плечима.
– Якщо ти так вважаєш, то нехай, – удавано винуватим голосом мовив він.
Сергій вирішив дивувати Даринку і далі. У величезній вітальні був шикарно сервірований стіл на двох. Даша обійшла стіл навколо, оглядаючи з посмішкою всілякі красиво прикрашені страви, пляшку французького вина, два вишукані келихи на витіюватих довгих ніжках, букет троянд і запитала:
– Це нам усе належить з’їсти?
– Хоча б спробувати, – відповів Сергій. – А що? Ти думаєш, не вийде? Я, наприклад, нічого не їв з учорашнього вечора.
– Чому?
– Ти не повіриш, – сказав Сергій, обіймаючи Дашу за плечі. – Але я хвилювався так, наче перед першим у житті побаченням.
– А воно і є першим. Першим у нормальних умовах.
– Ну, то що? Сідаємо за стіл?
– За всіма правилами етикету в такому багатому і гарному будинку на такий обід слід приходити у вечірній сукні й на високих підборах? Правильно я розумію?
– Ну, – зам’явся Сергій. – Напевно… Я не знаю.
– А мені так хочеться зняти із себе ці штани, прилиплі до тіла, блузку, вдягтися у домашній халат, узути свої пухнасті капці й забути про всі правила етикету! Я не хочу забивати собі голову питаннями: «Чи правильно я тримаю ніж?», «Чим їдять цю страву і після чого?» Хочу відчути себе в невимушеній обстановці.
– Ти хочеш бути як удома? Так ти вже у своєму будинку, – мовив Сергій, прекрасно розуміючи, як людина втомлюється від тривалої відсутності почуття свого будинку, свого рідного вогнища. – Іди, переодягайся.
Даша повернулася в атласному рожевому коротенькому халатику, в улюблених капцях і з розпущеним волоссям. Від неї віяло чимось домашнім, будинок наповнився затишком і теплом її усмішки.
– Тепер тобі зручніше? – спитав Сергій, підсуваючи Даші стілець.
– Дуже навіть зручно, – весело відповіла Даринка, сідаючи за стіл, і її обличчя осяяла відкрита, промениста посмішка.
Вони довго сиділи за столом, розмовляючи одне з одним і насолоджуючись присутністю одне одного. Час минав швидко, непомітно, але Даша не втомлювалася слухати його голос, спостерігати за кожним порухом його вуст, рук, поворотом голови, ніжним поглядом. Від Сергія виходило нез’ясовне, але таке заспокійливе тепло, що їй не хотілося, щоб цей день коли-небудь закінчувався. Вона дивилася на Сергія ніжним, трепетним поглядом і думала про те, що їхня зустріч була зумовлена і задовго до цього дня визначена на небесах. Напевно, з моменту аварії вони йшли назустріч одне одному важкими, довгими шляхами, тому що у коханні немає легких, без вибоїн, доріг.
– Хочеш фреш? – спитав Сергій, легенько торкнувшись пальцями її руки. Його пальці були прохолодні, але по тілу Даші пробігла тепла хвиля.
– Ні. Спасибі, – відповіла Даринка.
– А я, мабуть, вип’ю, – сказав Сергій, підводячись зі стільця. – Залишаю тебе усього-на-всього на кілька хвилин.
Сергій повернувся. На його обличчі була якась загадковість, яка заінтригувала Дашу, і вона з неприхованою дитячою цікавістю дивилася на нього. Сергій підійшов до Даринки, присів біля неї навпочіпки і подивився їй у вічі.
– Дашенько, – вимовив він, – я не знаю, як це правильно робиться, які слова треба дібрати для такого моменту, тому
