Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Княгиня Ольга покликала його до своєї світлиці тоді, коли Малуша мила ноги угорській князівні. Сама зустріла його, зачинила за ним двері, потім пішла у куток, стала там і пильно з голови до ніг оглянула сина.
– Як же ти тут жив, що робив, сину? – запитала княгиня.
Святослава втішило те, що мати дуже спокійно й лагідно почала з ним розмову, і він так само спокійно відповів:
– Я виконував твій загад: творив суд і правду. У цьому мені поміч давав Свенелд, воєводи, бояри. Вони, мамо, вельми мудрі, знають закон і покон, – пощо я б став сперечатись із ними? До того ж, було добре літо, я з дружиною своєю їздив за Дніпро, був далеко в полі, їздив на лови в ліси, побував у Родні…
І весь його вигляд – обвітрене, засмагле обличчя, вицвілий від сонця чуб, м’язисті руки, міцні ноги – свідчив, що за літо княжич сходив і проїздив чимало. Княгиня захоплено дивилась на нього і думала, як зрадів би батько Ігор, побачивши Святослава.
– Я чула, – промовила княгиня, – як ти тут без мене творив суд і правду, знаю, що їздив далеко у поле. У мене серце облилось кров’ю, коли почула, що був ти також поранений. Але, бачу, здоровий, дужий. Що ж, сину, добре. Тепер ти знаєш, чи гострий печенізький меч. І про Асмуса я чула. Доброго вуйка втратили, вічна йому пам’ять…
Проте не тільки цим цікавилась княгиня Ольга.
– А що ти робив ще влітку, сину? – запитала вона.
Святослав подивився на матір. Він зрозумів, що це питання княгині – випущена з лука стріла, і спробував перетяти їй шлях…
– Ще дуже турбувався про тебе, мамо. Як ти їздила? Скажи!
Вона зрозуміла, що син одбив її перший удар, і вирішила, що так, може, буде й краще.
– В далеку сторону я їздила, – відповіла вона, – я бачила так багато, що, либонь, і не розкажеш. Їхала я туди, як і ти знаєш, з великими сподіваннями, але від сподівань тих зараз нічого в мене не лишилось. Лживі й хижі ромеї, наді мною вони посміялись, двоєручать з нами, хозарами, болгарами і всіма язиками…
– Так треба їх бити, – сказав Святослав.
– А хто поведе рать на брань? – запитала княгиня.
– Я поведу Русь проти Візантії! – запально вигукнув він.
Вона подивилась на нього теплими материнськими очима.
– Може, колись і настане такий час, коли поведеш ти Русь проти Візантії. Але днесь я сиджу на столі, знаю, як важко жити нашим людям, тому і їхала до ромеїв, щоб нагадати імператорам про давній наш мир, сказати, що ми й зараз хочемо жити в добрі й любові… Хіба, сину, коли ворог хижий, мстивий і ненависний, треба тільки рубатись з ним? А чому не поговорити з ним з ласкою і любов’ю… Он каган хозар помирився з ромеями, взяв у жони дочку імператора…
– Нехай хозарський каган і цілує царгородську царівну, – не стримався Святослав, – але київським князям ці царівни не до пари.
Княгиня Ольга засмучено похитала головою.
– Це ти марно говориш, Святославе. Поріднитись з імператором ромеїв, у якого є п’ять дочок, Київському столу було б дуже добре, і я, признаюсь тобі, говорила про це імператору Костянтину…
Широко розплющеними очима він дивився на неї.
– Але імператори ромеїв, – швидко додала вона, – носять гординю в своєму серці, вони вважають нас еллінами й дикунами, і тому Костянтин відповів, що християнська віра забороняє імператорам ріднитись з нами.
Щось схоже на радісний вигук, а разом і зітхання вирвалось з грудей Святослава.
– Дяка богам, – крикнув він, – що я досі не був християнином, а тепер я і поготів ним не буду!..
– Але я, – повела далі мати, – знайшла дівицю не згірше, як дочки у імператора Костянтина, і привезла її сюди, до Києва… Ти бачив її – угорську князівну?
– І що? – не зрозумів її Святослав.
– З уграми у нас давно існує мир, а коли ми зміцнимо його шлюбом, то помножимо наші сили…
– То це, – задихаючись, прохрипів він, – ти привезла мені жону?
– Так, Ільдіко-Предслава мусить бути тобі жоною.
– Ні, – схопившись за голову, сказав він, – цього ніколи не буде, не може цього бути, мамо…
Вона підійшла до нього ближче й поклала руку на його голову.
– Ти забув, Святославе, що я – твоя мати, – сказала вона, – і як мати мушу і нині дбаю про твою долю…
– Я знаю, – відповів він, – що ти моя мати, ти – княгиня і хочеш знайти мені добру, достойну жону. Але я не можу взяти в жони угорську князівну, бо люблю іншу, не царівну й не князівну.
– Знаю про це, – промовила княгиня Ольга.
– Що ти знаєш?
– Усе знаю, – тихо відповіла княгиня. – Про тебе, Малушу і про те, що вона непразна…
– Звідки ти знаєш? Хто тобі це сказав, мамо?
– Хіба не однаково, хто сказав, – сама маю очі, бачу…
Княжич Святослав все дивився на матір, ждав, що вона скаже далі. Але вона мовчала, певно, ждала, що скаже син.
– Навіщо ти зробив це, Святославе? – нарешті запитала вона.
І раптом – не з упертістю вже, а зовсім інакше, схвильованим голосом, від самого серця – Святослав сказав: – А коли люба мені Малуша, як сонце, земля, як ти, мамо, коли люблю я її…
Княгиня Ольга відчувала, знала, що син її говорить правду, що любить Малушу так, як люблять тільки раз у житті, але мусила відповісти:
– Невже ти думаєш, що в мене немає серця? Невже вважаєш, що не люблю тебе? Ні, Святославе, люблю тебе, тільки добра бажаю. А через це скажу – нині ти княжич, землями правлю я, проте почуваю себе недобре, старію, слабію і вже скоро закінчу земні справи. Хто ж тоді сяде на столі Київському?
– Не говори про це, мамо!
– Ні, – сказала вона, – говорити про це повинна, мушу… У великий і страшний час живемо ми, сину. Допреже важко було руським людям боротись з ворогами, які йшли і йшли на нас, намагались нас знищити, розгромити… Скільки вже крові пролилось до нас над Дніпром і Руським морем, скільки людей загинуло за те, щоб жили ми. Але такого часу, як нині, ніколи ще не бувало. Зараз я проїхала до Візантії, була в болгар і угрів – бачу й знаю, що велика загроза насуває на Русь. На схід сонця стоять хозари, над Руським морем пильнують ромеї, на болгарську землю можна було б надіятись, але кесар Петро
