Із сьомого дна - Ярослава Бакалець

Боярин не поспішав, побоювався Виговського. Він велів гультяям розходитися, а самого Барабаша затримав біля себе.

Дізнавшись, що його лютий ворог знаходиться в боярина, гетьман почав писати до Ромадановського, щоб той видав Барабаша йому. Боярин не поспішав. Тоді гетьман написав до царя. Олексій Михайлович велів відвезти Барабаша до Києва на військовий суд, а до гетьмана відправив свого посланця Василя Кікіна. Той мав запросити й Виговського до Києва для нової ради. Гетьман почув лихе і дав своїм людям наказ:

— З-під землі мені Барабаша дістаньте.

Виговський був у Чигирині. Татар відправив до Криму, козаків у більшості тримав біля себе. Він зрозумів, що спокійно йому коло московських бояр не жити.

Нові події на Лівобережжі змусили його знову виступати в похід: люд у пограничних із Московщиною полках підіймався. Відсидівшись у якихось норах, почали підносити голови пушкарівці. Іскра оголосив себе гетьманом на місце покійного Пушкаря, а сина старого Мартина назвав полтавським полковником. Інші повстанські загони захоплювали міста, їх старшини розсилали грамоти, що це з царського наказу вони стали на гетьмана. Люди бунтували. Цьому сприяло те, що московські воєводи почали пхатися до лівобережних міст. Гетьман наказав не пускати їх, а бити як ворогів: Сам він рушив на схід, захоплюючи непокірні йому міста й страчуючи бунтарів. Багато хто з них тікав до Путивля під захист царських військ.

До гетьмана в табір прибув царський посланець Кікін. Виговський прийняв його у своєму наметі.

— Нєхарашо ти, пан гетман, учініл, орду татарскую позвавши. На кого войско собрал? Аль не хочеш от пресвєтлого царского величества к ляхам переметнуться? Ходят слухі, что посли королевскіє к тебе в Чігірін захаживают.

Виговський відповів спокійно:

— Не бійся, боярине, проти царя я злого умислу не маю. Татар я на поміч закликав на ворогів моїх заклятих — пушка-рівців. Вони продовжують бунтувати, це через них на Україну йде чвара й розруха.

— А воєвод чєво не пускаєш у города?

— Нащо мені тепер воєводи? Я просив воєвод, коли Пушкар своєволив, щоб розбити його. А ви йому лише грамоти писали. Я Пушкаря розгромив сам, і потреби у воєводах зараз не маю. А якщо вони й хочуть у місто пройти, то нехай вони спочатку до мене, гетьмана, прийдуть та дозволу спитають. А то лізуть до чужої хати без дозволу, тому козаки проти них і повстають. Он воєвода Шереметьев що в Києві витворяє — б’є людей киями до смерті. А козаки — народ гордий, такого не потерпить.

Боярин зайорзав.

— Смотрі же, гетман. Царь-батюшка всегда тебя любил, верил тебе. І ти царского доверія нарушать не смей. Вспомни, как ти присягал на верность, как клялся. Нарушишь клятву — не миновать тебе страшного суда Божия.

Колись гетьмана б дуже розізлили ці слова. Він пам’ятає такий царський тон, коли був ще писарем і доводилося вести переговори з московськими послами. Тоді писар стримувався. Тепер він заспокоював себе на думці, що скоро вирветься з тих братських обіймів, а поки що москалів треба дурити.

— Гей, боярине, ти мене судом Божим не лякай. Краще передай князю Ромадановському, щоб ворогів моїх біля себе не тримав. А то, кажуть, вони себе почувають там досить вільно й гетьманами надалі себе іменують. Скажи, боярине, цар Барабаша тримає коло себе, щоб замість мене посадити?

— Барабаш уже отправлен в Кієв на суд. Там і тебе следует ехать на раду.

— А Барабаш до Києва не доїхав. Він уже в моїх руках.

— Как?

— Його охорона зіткнулася біля Гоголева з козаками. Барабаша доставили сюди.

Гетьман із відомих міркувань не все розповів боярину. Насправді Гоголів — родинне місто батька гетьмана — Остапа Виговського. Тут козаки й влаштували засідку на конвой, напали, перебили ратників і захопили вождя повстанців. А керував діями загону брат гетьманський Ян Виговський-Кривий.

Гетьман із боярином вийшли із шатра Барабаш стояв недалеко, прикутий до гармати. Він вовком поглянув на московського посланця. Був цілий побитий, очевидно, його довго допитували.

— А що, пане Барабаш, скажи нам, хто велів тобі зватися «гетьманом»? — запитав Виговський. Боярин, ставши перед запорожцем, розгубився, не чекав такого повороту. Кікін не знав, чого нагородив Барабаш на допитах, на тортурах, аби зберегти власну шкуру.

— Сам себе так називав. Хотів спробувати долі молодецької.

— А в Києв ти на суд їхав, так?

— їхав. Тільки не на свій. Це була лише приманка, щоб тебе заманити, схопити, а натомість іншого вибрати.

Гетьман поглянув уважно на боярина. Той зблід страшно, але якось викрутився.

— Неправда етому. Нікогда ні у царя, ні у воєвод і в мислі такого нє било.

— Скажи, пане Барабаш, а в Бєлгороді в Ромадановського багато війська? — питав далі Барабаша Виговський, не звертаючи увагу на виправдання боярина.

— Не злічити. І воєвод уже сто тридцять наїхало, щоби в українські міста сісти.

— І сєму неправда, — поспішив заперечувати Кінін. — В Бєлгороде столько войска і воєвод царскіх отродясь не било.

— Передай, боярине, Ромадановському, щоб ворогів моїх у себе не ховав. Хоч у чужу землю піду, а ворогів дістану, і горе тому, хто за них заступатися буде. Ти ж сам, боярине, добре знаєш, що з бунтарями робити потрібно — вішати.

Боярин стиснув свою палку, мовчав. Тоді мовив:

— Вєлєно мне передать, что царь-батюшка повєлєнієм сво-ім ізволіт статьі договора прежніі утвердіть, за Богдана Хмельницкого прінятиє. Переяславскіє. Если от лона царского не отступишься, прісягу не сломаєш, пан гетман, новий договор подпішем, воєвод і войско заберьом, чтоб било, как раньше.

Виговський посміхнувся про себе. Він зрозумів, що москалі вже знають про переговори з послами королівськими й тепер дають до заду.

— Перекажи, боярине, царському величеству, що гетьман, як і ніколи досі, і в помислах не має нічого лихого для царської милості й присяги своєї ніколи не зламає.

Гетьман мовчав якийсь час, стоячи до боярина боком. Той зрозумів це як закінчення аудієнції й пішов.