Із сьомого дна - Ярослава Бакалець

Історія України настільки трагічна, що мимоволі виникає підозра у змові проти нашого краю пекельних сил. Здавалося б благословенна й багата земля упродовж віків спливає кров’ю, і кожна надія, сяйнувши єдиним променем, гасне від віроломства й зради, і ось знову вкотре розверзається прірва відчаю та зневіри. Кожне покоління проходить свій шлях на Голгофу з тим самим питанням: «Куди ж його, та куди ж його проти ночі?» (С. Васильченко.)

Роман, який ви тримаєте в руках, — про один із найтрагічніших періодів у житті України, Велику Руїну (друга половина XVII століття). Розповідь ведеться від імені посланця темних сил, чорта Недолі, що прибуває з місією пересварити українців і знищити все відвойоване й здобуте гетьманом Богданом Хмельницьким. Товаришать йому Біда і Лихо. Як вони це роблять — власне, і складає сюжет роману.

Якщо вірити Данте, сьоме коло пекла призначене для самогубців. В історії України таких чимало. Занапащаючи свою душу задля земних благ, вони не раз ставили країну під загрозу знищення.

Звичайно, наявність містики й фантастично-міфологічних елементів не дозволяє віднести цей твір до такого колись вельми поважного жанру, як історичний роман, точніше історично-ідеологічний, де око читача зупинялося здебільшого на любовних сценах. Це називалося між нами «оживляж». І за це непогано платили авторам, залежно від накладу й обсягу. Але ті часи минулися. Тепер письменник повинен тримати читача в напрузі, поменше доливаючи води. Утім, на історичну тематику замахуються зараз нечасто. Щоб не марудитись із визначенням жанру, назвемо роман «Із сьомого дна» історичною фантазією, точніше, криптоісторією, де загальновідомі історичні події злегка видозмінюються уявою.

Скажу щиро, читати цей твір важко, попри те що написаний він легкою мовою, багато інкрустований перлами народної мудрості, орнаментований відомими й менш відомими народними піснями, а батальні сцени виписані зі знанням справи. Важко читати саме людині, яка живе в Україні і знає, чим усе насправді закінчилося, бо відлуння дзвонів,

іцо кликали на Чорну Раду, і досі чутно. Але ж люди, які жили тоді, цього не знали. У них була віра, а не історичний песимізм! І вони не здогадувалися, що диявол ніколи не спить і маніпулює, скориставшись їхньою втомою, свідомістю, нишпорячи у шухлядах пам’яті.

«Я став над полковником, торкнувся його руки. Під час сну душа людини не так прив’язана до тіла, її вже не втримує розум, який зараз також спить. І саме зараз цю душу легше “завербувати”, зайшовши у сон. Я нашіптую чоловікові у вухо гріховні речі, але такі приємні, таїсі бажані, від яких ти завжди відмовляєшся, яких ніколи не можеш собі дозволити. Душа не відчуває страху — страх спить разом із розумом. Душа як дитина — лине за всім, що їй здається приємним, душа' довірлива».

Ось так воно буває. Сталося те, що сталося. Пробудивши заздрість, захланність, амбітність у людях, посланець сатани торжествує. Пекло отримує «клієнтів», адже існує воно завдяки грішникам, і єдина валюта, яка тут ходить, —- це гріхи. Жити в пеклі чортам комфортно й безпечно, і Недоля прагне туди повернутися. Проте поступово він починає звикати до земного життя і мріяти про ставок, млинок і вишневий садок, молодицю під боком. Як кожен пересічний українець. І якби ці мрії здійснилися... Однак автори роману, певно, не захотіли, щоб їхні читачі шукали мимоволі чорта серед своїх заможних сусідів, і зробили дуже вдалий хід, але про це вже ви, шановний читачу, самі дізнаєтеся.

Безперечно, кожен твір на історичну тематику має коріння в сучасності. Для мене це коріння прозирає в тому, як легко людина жертвує принципами заради грошей і влади, забуваючи, що основні моральні імперативи містяться в Божих заповідях. Показна мораль і показна побожність ще огидніші, ніж явне зло.

Під прагматичною чортячою розповіддю вирують емоції людей, вихоплюючись, наче полум’я з купи вугілля. Кожне падіння людської душі на дно пекла — альтернативу сьомому небу — викликає потрясіння у світі людей. Лише іноді на оборону людини стають янголи-охоронці.

Хто ж, урешті, посилає нам випробування? Бог чи диявол? Над цим посередній чорт Недоля не замислюється жодного разу. Посередність-бо завжди обмежена та егоїстична

Було б непогано простежити, як поводитиметься наш інфернальний персонаж в іншій історичній епосі. Здається, там теж не обійшлося без втручання пекельних сил. А якщо говорити серйозно, читач хотів би побачити врешті світло наприкінці тунелю.

Талина Пагутяк

ц В околиці Києва. Початок літа 1657року

|?рц^іва шуміла, вітер вив, наче голодний вовкулака. Дерева стогнали, колихалися в різні боки. Блискавки розпанахували небо, показуючи дорогу в нічному лісі. Грім гуркотів, як гармата. Тріскотіло, ніби саме небо розколювалося, погрожуючи впасти нам на голови.

Я промок до кості й лише зіщулювався, чуючи тріск у верховітті дерев. У таку бурю до лісу краще було не потикатися — по-перше, зустрінете нас, а по-друге, може впасти з дерева зламана гілка й дати по маківці. Щоб потім не шкодували.

Ми рухалися вервечкою по ледь помітній звіриній стежці. Попереду йшов Лихо, що мав гострий зір, і ми з Бідою довірили саме йому вести нас. Я йшов за ним, а Біда плентався у хвості. Мене всі називали Недолею.

Стежка часто заводила в непролазні хащі, і тоді мокрі чагарники боляче шмагали гілками, дряпали, чіплялися за ноги. Кілька разів стежина втікала вниз, і тоді доводилося навкарачки спускатися зі схилу, забиваючись об пеньки. Від болота та безкінечної води, що лилася зверху та чвакала під ногами, шкіра бабчилася, ставало холодно й починало лихоманити.

За якийсь час ми вийшли з лісу на галявину — і відразу ж відчули на собі сильні удари зливи. У лісі їх трохи стримували крони дерев, а тепер дощова вода заливала очі. Лихо зупинився й став озиратися, щоб вибрати маршрут.

— Краплі дощу наче ковальський кулак! Ллє, як за біблійного потопу! — гукнув мені на вухо Біда, перекрикуючи гуркіт грому.

— Ти що, був там? — огризнувся я. — Може, ти ііце Ноя на ковчег підсаджував, щоб ноги у воді не замочив?

Товариш зовсім не образився, навпаки, посміхнувся.

— Я ще тоді й на світ не родився, а батько геть малим був. А от мій дідо, навпаки, Ноя зіпхнути з ковчега хотів, за льолю смикав внизу, проте старий випручався. Мав іще незлецьке здоровля.

Лихо й Біда зареготали.

—■ Ходімо! Нам треба встигнути до світанку, — скомандував я, і наша трійця рушила далі.

Злива не припинялася вже кілька годин. Лісові потічки по--виходили з берегів,