Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома

Я прослідкував за процесією до вулиці Ягеллонської[167]. Цього було досить. Я дізнався, куди конвоїри ведуть арештанта. Тепер він нікуди від мене не дінеться.

Залишилося кілька дріб’язкових справ до завершення. Сонце стояло в зеніті. Його знамена виблискували золотом над закутою в ланцюги землею…

Хоч я більше не був сліпцем, дорогою з Ягеллонської до площі Ринок необережно задів кількох перехожих, які потім довго і докладно бажали мені навздогін. Хоч я більше не був жебраком, але йшов просити помочі в того, хто мав за плечима цілий лантух людської жалості, перемеленої з людським же презирством, які йому щедро видавало місто в заплату за вірне служіння.

Він був щасливий, той сліпий прохач біля костелу, бо мав своє власне, цілковито і безстроково належне йому життя.

Перед зустріччю з ним, зазирнувши на хвилину до аптеки «Під Угорською короною», я знайшов там серед відвідувачів Мойсея Пастернака, який сахнувся від мене, як від чуми, і вручив йому дорогоцінну пляшечку. І сказав, нахилившись до нього і дивлячись просто в очі:

— Можеш її розбити. Але я знаю: якщо ти захочеш, то донесеш її неушкодженою. Личаківський цвинтар, знайдеш там грабаря Станіслава Пшимоновського, скажеш йому, щоб пив по п’ять крапель до їжі. Скажеш: ти тільки посильний і нічого більше не знаєш. Скажеш, якщо… якщо він довіряє своєму попутнику… Ні, цього говорити не треба. Три крейцери вистачить?

Той кивнув, забувши закрити рота, роззявленого від здивування.

Крейцери я витяг із кишені Юзика, лікаревого охоронця, коли проходив повз нього у дверях лікарських покоїв. Він мені дещо був винен…

А біля Ратуші кипів базар. Коні, підводи, торби, саморобні прилавки, ляди, бочки, діжки, палатки… Найжвавіше тут продавали городину, молочну продукцію і квіти. Помітив двох наших, що вправно орудували біля заможніших селян. За тиждень ярмарку можна було назбирати місячний дохід судового практиканта…

— Вітаю, Собеський.

— А-а, красунчику, здоров був…

— Я не красунчик, Собеський.

— А я не Собеський…

…Я пам’ятав його ще зрячим. Він з’явився в Кривчицях у гарній одежі, поголений і з білими панськими руками. Казали, що був офіцером діючої армії, у 1866 році пішов на війну з Пруссією, а дружина його втекла за цей час із коханцем. Повернувшись після поразки у війні, він зазнав нищівної поразки в мирний час. Після чого почав пити, гульбанити, програвати в карти все, що мав. І опинився з нами на маргінесі.

Пам’ятаю, що тоді була зима, і я марно пробував зігрітися в торішній зацвілій соломі в собачій буді, де на той час жив. Товариство жебрацької республіки ставилося до мене переважно добре, лиш би я не забував приносити милостиню. А він заглянув до буди, спитав, чи я їв сьогодні, і простяг мені на долоні два маленькі тістечка, які цілими вміщалися в роті. Я майже забув за час жебракування, що на світі існує таке диво.

Звісно, їх спробували відібрати в нас. Як будь-яку їжу будь-які голодні люди будуть пробувати відбирати. Не раз і не два потім. Але життя моє змінилося. У мене з’явився старший друг, захисник і порадник.

А одного сонячного весняного дня біля мене зупинилася коляска із закритим верхом. Вона довго стояла без руху, поки я сидів на площі Святого Духа з простягнутою рукою.

Пам’ятаю, як візник підхопив мене, пам’ятаю, як після яскравого сонця ніяк не міг розгледіти того, хто був у глибині коляски. Пам’ятаю, як той, хто там сидів, наказав рушати, нахилився до мене і спитав:

— Тебе як звати?

У нього були пишні сиві вуса.

— Мар’ян.

— Чому Мар’ян?

Я стенув плечима.

Альфонсо Грубер потім казав, що ніяких пишних сивих вусів він ніколи не мав, і я, напевно, щось наплутав, бо діти в п’ять років часто щось плутають…

Чарівна пані в зеленавій суконці з тюссору[168] із шовковою стрічкою на рівні колін, фавдами внизу і жабо біля підборіддя, у білих рукавичках і селядиновому[169] капелюшку, що кокетливо лежав на хвилястому висвітленому перекисом волоссі й блимав на вас брошкою з хризоліту, рівно о дванадцятій вийшла з-за Бернардинського монастиря і чарівно прослідувала до аптеки «Під Угорською короною» в супроводі дівчинки років тринадцяти-чотирнадцяти, непримітної, у гранатовому плащі, що закривав її з голови до п’ят, у чепчику, туго зав’язаному під підборіддям.

Площа Бернардинська дивилася на них кам’яними очима Яна з Дуклі (ці Яни щось чи переслідують мене в цьому житті!) і годинником на вежі, який завжди поспішав строго на п’ять хвилин, але ніхто не мав йому цього за зле.

Рівно за десять хвилин сам власник Якуб Піпес-Поратинський провів їх до виходу і, розкланявшись, зник у глибині своєї фармації.

На виході їх уже чекали.

Волохатий старець у лахмітті, з лантухом і з ціпком, мацаючи перед собою повітря, заступив їй дорогу і, зачепивши зашкарублою п’ятірнею чарівний ліф чарівної панни, добився таких висків та прокльонів, що всі голуби з усіх площ, мабуть, зірвалися в небо, щоб погледіти, кого ж там ріжуть. Бернардинський костел з усіма своїми святими на фасаді теж, мабуть, не зовсім зрозумів,