Щиголь - Донна Тартт
ХХІІІ
Мої останні дні в Барбурів пролетіли так швидко, що я майже не пам’ятаю їх, крім прання та хімчисток, які треба було зробити в останню хвилину, і кількох лихоманкових перебіжок до винної крамниці, де можна було добути картонні ящики, на яких я писав чорним маркером свою екзотичну нову адресу:
Теодорові Декеру, адресат Ксандра Террелл,
6219 Дезет-Енд-роуд,
Лас-Веґас, Невада
Ми з Енді похмуро стояли в його кімнаті й роздивлялися надписані коробки.
— Ти ніби переселяєшся на іншу планету, — сказав він.
— Десь так і є.
— Я серйозно. Ця адреса схожа на адресу якогось шахтарського селища на Юпітері[55]. Цікаво, в якій школі ти будеш навчатися.
— Бог його знає.
— Я хочу сказати — вона може бути однією з тих, про які ми читаємо. З бандитськими угрупованнями. З металошукачами.
З Енді так знущалися в нашій нібито передовій і прогресивній школі, що державні школи уявлялися йому чимось на зразок в’язниць.
— Що ти там робитимеш?
— Певно, поголю собі голову. Зроблю татуювання.
Мені сподобалося, що він не зрадів моєму переселенню, на відміну від місіс Свонсон або Дейва (який відчув очевидну полегкість, що йому більше не доведеться вести переговори з моїм дідом і бабусею). Ніхто інший у домі на Парковій авеню не розмовляв про мій від’їзд, хоч я й бачив із напруженого виразу обличчя місіс Барбур, коли заходила мова про мого батька і його «подругу», що я не був для неї якоюсь абстрактною річчю. Проте майбутнє з батьком і Ксандрою не так лякало мене, як здавалося незрозумілим, такою собі чорнильною плямою на обрії.
XXIV
— Що ж, зміна оточення може принести тобі користь, — сказав Гобі, коли я прийшов попрощатися з ним перед від’їздом. — Навіть якщо ти не сам собі це обрав.
Ми з ним обідали для різноманітності в їдальні, сидячи вдвох на кінці столу, за яким могли б поміститися й дванадцятеро людей, де стояли срібні глеки та всілякі прикраси, що зникали в густій темряві. Проте я чомусь почувався, як в останню ніч у нашому колишньому помешканні на Сьомій авеню, коли батько, мати і я сиділи на картонних ящиках і їли куплений на винесення китайський обід.
Я мовчав, почуваючись геть нещасним, і моя рішучість страждати потай робила мене некомунікабельним. Протягом тривожної реальності попереднього тижня, коли наше помешкання спустошували й речі моєї матері складали в ящики і виносили, щоб потім продати, я тужив за темрявою та спокоєм будинку Гобі, його захаращеними кімнатами і запахом старого дерева, листового чаю й смородом тютюну, чашами з апельсинами на буфеті і свічниками, забризканими потоками гарячого воску
— Я про твою маму. — Він делікатно помовчав. — А так ти все почнеш спочатку.
Я подивився на свою тарілку. Він приготував бараняче карі з лимонно-жовтим соусом, яке мало радше французький смак, аніж індійський.
— Ти не боїшся?
Я підвів погляд.
— Не боюся чого?
— Життя з ним.
Я подумав про це, дивлячись на тіні за його головою.
— Ні, — сказав я. — Правду кажучи, ні.
З якоїсь причини після свого повернення тато здавався розслабленим, менш напруженим. Я не міг пояснити це тим, що він перестав пити, бо коли мій батько не пив, він ставав мовчазним і глибоко нещасним на вигляд, таким готовим несподівано вибухнути, що я намагався триматися до нього не ближче, ніж на відстані простягненої руки.
— Ти комусь розповів про те, про що розповів мені?
— Про що саме?
У своєму збентеженні я опустив голову й узяв собі шматок карі. Ця страва була дуже смачною, а надто коли ти звикав до думки, що це зовсім не карі.
— Я не думаю, що він досі п’є, — сказав я, порушивши мовчанку. — Ви це мали на увазі? Він здається кращим. Отже… — Я збентежено замовк. — Власне кажучи…
— Як тобі його подруга?
Я мусив і тут подумати.
— Не знаю, — зізнався я.
Гобі делікатно промовчав і потягся до вина, не відриваючи від мене погляду.
— Я зовсім її не знаю. З нею нібито все в порядку, але я не розумію, що він у ній знайшов.
— Чому не розумієш?
— Ну, власне… — Я не знав, із чого почати. Мій батько міг бути чарівним у стосунку до «леді», як він їх називав, відчиняючи для них двері, в розмові легко торкаючись їхніх рук, щоб наголосити на чомусь; я бачив, як жінки буквально чіплялися йому на шию, й дивився на це видовище холодним поглядом, дивуючись, як хтось міг спійматися на таку очевидну вудочку. Це було ніби дивитися на дітей, які з роззявленим ротом милуються витівками примітивного штукаря.
— Їй не обов’язково бути вродливою, якщо вона мила жінка, — сказав Гобі.
— Справді, але милою жінкою я її не назвав би.
— Он як. — А тоді він запитав: — Вони здаються щасливими разом?
— Не знаю. Мабуть, так, — визнав я. — Принаймні він не психує весь час, як психував раніше. — Потім, відчуваючи на собі вагу запитання, якого Гобі не поставив, я сказав: — Ну й приїхав же він по мене. Я хочу сказати, що він міг і не приїхати. Вони сиділи б собі там, якби я був їм не потрібен.
Більше на цю тему не було нічого сказано, й ми закінчили обід, говорячи про щось інше. Та коли я вже зібрався йти, коли ми вийшли в обвішаний фотографіями коридор — і проминали кімнату Піппи, де горів нічник, а в ногах її ліжка спав Космо, — він сказав, відчиняючи для мене двері:
— Тео…
— Так?
— Ти маєш мою адресу й телефон?
— Атож.
— Ну тоді все гаразд. — Він почувався так само ніяково, як і я. — Бажаю тобі доброї подорожі. Бережи себе.
— І ви також.
— Ну гаразд.
— Гаразд. Добраніч вам.
Він відчинив двері, і я покинув його дім — назавжди, як мені тоді здавалося. Та хоч і не думав, що коли-небудь із ним зустрінуся, стосовно цього я помилився.
Частина II
Коли ми найсильніші — хто відсахнеться?
Коли найвеселіші — хто впаде на землю від сміху?
Коли ми найгірші — що вони нам зроблять?
Артюр Рембо
Розділ V
Бадр-аль-Дін
