Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

зрозуміти нелегко. Пробуваючи у важкій хворобі (скажу, що з неї дід ще одужав), він згадує й турбується тільки про двох синів, саме тих, які стали блудними: Йоасаф на той час не жив, а Андрієві нічого не загрожувало, той із головою поринув у господарчі турботи. Дід мріє, що його блудні сини стануть майорами в патенті, але чому це наповнювало його печальними думками? Чи відчував розкаяння за те, що кинув синів у смертельну небезпеку? Судячи з листа, так! Коли ж прийняти цю думку, треба визнати рацію Івану Михайловичу, що батько свідомо відіслав і їх на убій, але тим весь час мучився, бо це суперечило його батьківській любові. Саме ця суперечність, гадаю, й приносила йому сумні думки. Боявся того, що не відбудеться заповіджене в євангельській притчі (адже там блудний син повертається до живого батька і той, усупереч любові до старшого сина, який жив при ньому, віддав блудному більше уваги, аніж тому, котрий жив удома), тобто примирення не відбудеться. Так, він не втратив любові до своїх блудних синів, а те, що відіслав їх од себе, за можливістю чинив, хоча хотілося для них більшого й ліпшого. Що ж саме хотілося? Пояснення йде далі: дід сумував із того, що сини його живуть саме так, "бо іншого шляху для вас не побачив", тобто це було в загальній його стратегії боротьби за місце під сонцем. Просячи молитися за нього й матір, дід ніби просив у синів вибачення і каявся перед ними. Єдина його мрія перед очима смерті: щоб сини повернулися додому цілими й здоровими. Вельми цікава ще й ця фраза: "Коли знаєте якийсь гріх мій щодо вас, простіть". Що вона значить? Чи переконання діда в своїй безгрішності? Навряд, тодішні люди були твердо переконані (і не без підстав), що безгрішних людей у світі нема. Отож тлумачення цієї фрази може бути одне: дід сподівався, що сини його не усвідомлюють: він зробив їх блудними синами, бо не бажав ділити маєтку. Тобто, саме те, про що прямо й цинічно висловився брат мій Іван Михайлович.

Це відкриття мене вразило, і хоч я й пожалів сум’ятність душі дідової, але гіркого почуття здолати не зміг, адже і я був виділений моїм добрим батечком на убій і кинутий поміж блудних синів у стан брутальної російської вояччини. Бо й справді, що мені дала та служба, окрім загрози бути вбитим десь у чужих мені землях за цілком чужі й мені, й землі, на якій я народився, інтереси?

Григорій Петрович уцілів у баталіях цілком випадково. Я й сам пройшов немало боїв і можу твердо сказати: логіки, чому гине один, а інший залишається живий, збагнути годі, і хто зна, чи цьому сприяли батькові молитви – в таке хочеться вірити, але де підстави? В отой фатальний день, 21 липня 1769 року, коли він один живий вибрів із поля бою, на якому поліг цілий його полк, гадаю, він пережив одне із найбільших потрясінь свого життя. Про те свідчить: у пам’ять небезпеки, яку перебув, усе життя по тому, щорічно відправляв 21 липня панахиду по убієнних воїнах, записавши власноручно це до складеного дідом родинного синодика. У відставку ж пішов, як заповідав батько, із нагородою чином секунд-майора – це сталося 16 січня 1771 року. Нагород тоді, як казав, не існувало, хоч у ту Турецьку війну встановлено ордена святого Георгія чотирьох ступенів, але ними нагороджували тільки вищих офіцерів, а старшим, тобто обер-офіцерам, видавали тільки похвальні атестати від генералів: Григорій Петрович дістав кілька таких.

Притча про блудного сина має один, як на мене, із численного племені таких, недолік, вона нічого не говорить, що ж було із поверненцем потім? Логіка оповіді сказує: він зажив звичайним, нормальним життям, як жив до цього його брат, і ця частина його життя ніякої повчальної історії не складає, отже й нецікава. Це так само, як у наші часи любовні романи завершуються одруженням, життя героїв в одруженні також нікого вже не цікавить. Мені ж навпаки: найцікавішою є історія неоповіджена, отож, коли йдеться про блудного сина, найбільша таїна: як приживався він на рідній землі і чи зумів; коли ж ідеться про любовну історію: як ця історія вивершилася в одруженні, а не в передвесільних пригодах, бо саме це, перше, складає осереддя людського існування. З другого боку, в театрі життя є герої першого плану, другорядні чи тільки присутні на кону; інколи цей театр маріонетковий чи й тіньовий, відтак і герої – маріонетки чи тіні, хоча, як на мене, кожна людина за життя витворює свою неповторну історію, тільки не завжди вона буває однаково видима, а отже й побачена й прочитана. Візьмімо такі приклади: що знав би я про дядька-єпископа Йоасафа, коли б не вигріб із труни його записок? Якісь загальні речі, що ніякої історії не склали б – так, до слова, було у записці щодо Йоасафа, складеній Петром Михайловичем. Знову таки, коли б не помирився із Іваном Михайловичем, про Андрія Григоровича також знав би лишень загальні речі, а йдеться про людей, мені близьких, моїх рідних дядьків. Таким чином, кожна із живих істот ховає під подушку своєї труни ненаписану (здебільшого) історію свого життя, і вона зітліває там разом із мозком померлого і з його серцем, а душа, яка покидає тіло, – безсловесна. Ось чому сховані папери під головою єпископа Йоасафа – своєрідний символ; ті папери частково ще можна було прочитати, але більшість перетворюється в порох, а на них щось таки було написано? Оце "щось" і, є навіки пропале, таїна, яка не розгадується. І я впевнений, що кожна людина – носій такої таїни, але з них мало які розгадуються людьми, – тому я й назвав свого скрипта "Тінями зникомими". Навіть мої розгадки, тут подані, часткові й часто є продуктом моєї уяви, а не твердого знаття, все то – шматки недотлілих рукописів, а вада паперу, що й він тліє, й горить, і зникає, як усе суще в цьому світі. І в цьому одна із великих бід людських, адже система збережених таїн – це і є історія людини, роду, народу, а без знання тієї історії людина перетворилася б у худобину. Саме тому для мене одкровенними стали потуги мого брата Петра Михайловича зібрати все можливе, що стосується нашого роду, навіть його дерзновения написати історію рідної землі, яку, на жаль, він тільки почав – саме він почув погук вічності, який і засадив його до письмового столу.

Моя