Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— Тісно, з-зараза...

Андрій з Вовчиком, тримаючи козу за роги, «утрьох» якось втиснулися туди.

— Ну, чого ви телитеся? — підганяв Павло. — Давайте!

Вони із натугою підняли козу за роги, взявши одночасно за задні ноги — кожен зі свого боку. Павло підскочив і почав допомагати ззаду. Нещасна худобина, мекаючи, намагалася пручатися. Нарешті її задні копита зникли у дірі, а передніми вона марно намагалася затриматися за краї. Скоро й голова кози, яку продовжували міцно тримати за роги, зникла у смердючій темряві.

— Глибше пускайте! — командував ззаду Павло. — Там рівень гімна низько стоїть.

— Ну, ти просто по-науковому висловлюєшся, главврач фер— тилівський...

— І дивіться — міцно тримайте! — продовжував сичати той. — Бо як впустите — то фіга потім виловимо!

Вони пихкали, спираючись вільними руками на краї діри та відвертаючи носи, плюючись та лаючись. Знизу почувся плюскіт.

— Ну, арієць, це тобі так не минеться...

— Нехай-нехай, потім будемо квитами, — бурмотів Павло. — А ви як думали? Просто співчувати — це й дурний може. Гаразд, тягніть уже. Та навпаки, дебіли! Рогами поміняйтеся! Щоб ви перші вийшли, бо повимащуєтеся...

Насилу козу витягли догори. З дверей туалету з'явилися дві дупи. Низько згинаючись, відвертаючи обличчя, Вовчик із Андрієм тягли за собою нещасну худобину. З неї спадало та крапало.

— Ну й сморід у цій параші...

— Павлушо, а кози — вони не струшуються, як пси?

— Тихо! — шикнув «начальник». — За мною!

Вони прослизнули крізь якусь хвіртку і зникли у темряві.

Тим часом староста відривався «на повну».

— А тепер, дорогі гості, — горлав він у мікрофон, — на всіх нас чекає сюрприз. Прошу хвильку уваги! Егей, шановний у кутку! Як ви гадаєте, хто сьогодні вирішив передати молодим та всім нам вітання у цей знаменний день?

Запанувала тиша.

Несподівано полог брезенту, що закривав вхід до шалашу, піднявся, і на людей вирячилася козяча голова, яка перелякано обертала очима.

— Лети, голубко...— пробурмотів Павло, розбігаючись і націлюючись у козячий зад, наче у м'яч, що застиг на одинадцятиметровій позначці.

Коза дико мекнула і, вскочивши у шалаш, дременула поміж рядами. Почулися зойки, вигуки, а потім піднявся справжній крик, який зростав по мірі того, як до гостей доходило, що ж відбувається. Незабаром звук цей перетворився на суцільний лемент. Жінки вищали на повну силу. Двісті п'ятдесят чоловік скочили з місць в одностайному бажанні зникнути з шалашу, не розуміючи, що це неможливо. А нещасна худобина, вкінець очманівши від цього галасу, скакала по столах, наче гірська сарна, розбризкуючи жахливий детрит на всі боки. Один час на тлі загального переполоху почали були з'являтися тверезі заклики на кшталт «Ловіть її!». Кілька найбільш відважних джентльменів, яким уже було море по коліна, кинулися здійснювати це. Від цих спроб коза, усвідомивши агресивні наміри натовпу, перетворилася на справжній вихор. Втікаючи від молодців, вона пірнала під столи, а звідти, наче торпеда, врізалася у натовп жіноцтва, залишаючи на дамах та панночках жахливі сліди. Почалася справжня давка, і якби не брезентові стіни та негебльовані дошки каркасу, які траплялися подекуди між металевими трубами, можна було б із успіхом знімати черговий фільм про загибель «Титаніка». Саме ці стіни деякі кмітливці, не в змозі продертися до виходу, марно намагалися пробити за допомогою алюмінієвих виделок, позичених у давно не працюючій заводській столовій. Ножів же за етикетом, якого дотримувалися на подібних дефілядах, не подавали.

***

Лишивши черевики у прихожій, Ілля змучено опустився на диван і почав скидати штани. Годинник на полиці показував третю. Лікар підсунув до себе першу-ліпшу з маленьких вишитих подушок, що трапилася під руку, натяг, як і увечері, на голову ковдру та заплющив очі. Проте несподівано, згадавши щось важливе, знову скочив. Узяв телефон і знову присунув до дивана, після чого вже влаштувався фундаментально.

Наче знущаючись, підлий апарат і цього разу не дав йому спати до ранку. Ілля звісив руку з дивана і зняв слухавку.

— Так...

— Доктор, прокидайтеся, вас знову треба.

— Що там?

— Живіт привезли, дивитися потрібно.

— Давайте машину...

Очі хірурга після цього заплющилися самі. Ще п'ять хвилин, заким виїдуть...

Він здригнувся і скинув ковдру. От, зараза... Годинник показував п'яту. А коли був дзвінок? Втім, у двері поки що ніхто не товк. Сон як рукою зняло. Ілля скочив і почав швидко вдягати штани. Глянув у вікно. Темрява. Здається, «швидка» ще не над'їхала. Він натяг легку куртку, і, запхавши ноги у черевики, вийшов до воріт.

***

У шалаші стояв жахливий гармидер. Перекинуті лавки та столи. Тарілки валялися впереміш із паперовими скатертинами. Один кут споруди завалився, і легкий вітерець роздував роздертий край брезенту. Ославлена на весь Тачанів господиня із зав'язаною рушником головою, прикладаючи руки до грудей, курсувала у розорений шалаш та назад, до ґанку. Там під ліхтарем музиканти плювалися і домивали апаратуру, протираючи на завершення інструмент добротною самогонкою. Частина найближчих родичок із розряду тих, на чиїх плечах тримаються подібного роду заходи, вже встигли переодягтися і тепер юрбою ходили за безутішною матір'ю нареченої, намагаючись заспокоїти її. Кілька ж менш емоційних жінок стояли осторонь і пробували раціонально вирішити актуальні питання сьогодення. Як належить справжнім знавцям нелегкої весільної справи, вони обговорювали можливості ліквідації наслідків погрому та перспективу зібрати завтра гостей на «поправини», аби хоч якось врятувати становище. Проте ніхто з них не міг похвалитися впевненістю. Воно й не дивно — подібні казуси у Тачанові траплялися вперше.

І лише одна людина з усього цього штабу постраждалих в даний момент чітко знала, що робить і чого добивається. Це був батько нареченої. Розчервонілий, із розпущеною краваткою та закасаними рукавами, важко дихаючи та похитуючись, він очманіло сунув по самій середині вулиці Петра Заклунного, яка ще недавно іменувалася Жовтневою. Стискаючи у руках двометровий шмат металевої труби-двадцятип'ятки, чоловік зупинився, озирнувшись на ріг будинку з назвою вулиці, та перевів подих. Зупинилася і коза, що так само змучено переставляла ноги за двадцять метрів попереду переслідувача, роблячи вже друге коло по Тачанову. Розгніваний месник здивовано промовив самими губами назву цієї віддаленої вулиці, де востаннє бував кілька років тому, ще за старих часів. Як і абсолютна більшість тачанів— ців, він не знав, хто такий Петро Заклунний. Втім, не полюбляв і всього, пов'язаного з комуністичним ладом. Тому, байдуже ковзнувши поглядом по табличці, новоспечений тесть міцніше стиснув трубу та з новою