Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— Наче ти розумієшся? — здивувався Ілля.

— А що тут розуміти? Диви, просто блищать. Я що, не бачив, які доходяги по вашому Тачанову їздять? Машинка, до речі, також нічого.

— А ось його водокачка, — показав Ілля. — Я про неї також...

Великий пес невідомої породи, також зразково доглянутий, з'явився невідомо звідки й неквапно наблизився до них.

— Ні чорта собі, — пробурмотів Олег, мимохіть роблячи крок назад.

— Він не кусається, мені казали... — сказав Ілля, відступаючи слідом за ним.

Пес зупинився кроків за три, без особливої люті гавкнув на повітря. Двері відчинилися, і на ґанку з'явився високий та худий чоловік старших років із рудою бородою. Піднявши руку на знак вітання, він почав спускатися сходами, грюкаючи доволі екзотичними дерев'яними туфлями-колодками.

— Ну, це абзац...— здивувався Олег.— Просто з казки Андерсена.

— Дійсно, капці музейні, — погодився Ілля.

Німець посміхнувся і потис лікарям по черзі руки.

— Вітаю, пане Ганс! — посміхнувся й Медвідь.

— І я фас пріфєтстфофать!

— Це наш новий хірург, — представив колегу Ілля.

— Душе пріємно, — продовжував посміхатися німець. — Хошью фас посдорофіть с повишеній. Ви тіп'єрь клафний хірург... Я зналь фаш прєдшестфєнік Мікола Прокопофіч. Да, я ошень опєчал'єн...

— Що поробиш... — розвів руками Медвідь.— Ми всі також. Але життя не стоїть. Справу, як то кажуть, однаково потрібно робити. Того й приїхали до вас просити допомоги — тим паче, ви запрошували.

— Да, я памятайт свой обєцянок! — темпераментно запевнив Ганс. — Старий Ганс найн кидайт слова на фосдух!

— Кидати на вітер, — виправив Ілля, — так у нас кажуть.

— Так, прафільно! — зрадів німець.

Вони рушили до старої липи, під якою стояли дві лавки, захищені дашком у вигляді симпатичного «грибка».

— Ну, чого тобі ще? — невдоволено промовила Світлана, вийшовши у коридор на сходи. Вона притискала собою двері до реанімаційного відділення, спираючись на них складеними за спиною руками.

— Гарно виглядаєш... — зауважив Павло, підійшовши до неї. — Тільки щось прийом не надто радісний.

— А ти на який розраховував? — здивувалася дівчина. — Ти собі зібрався і поїхав. Мене покинув. Сидів би там ще років зо три, якби я заміж не зібралася. І взагалі, Павлушо, всякі дебати у твоєму стилі нічого не дадуть. У мене вже все вирішено. Безповоротно. Тільки нерви мені псуватимеш.

— Ну, по-перше, — почав Павло, — я тебе не кидав, а тимчасово поїхав. І ти про це знала.

— Без моєї згоди поїхав! — перебила вона, підвищуючи голос.

— Але для твого ж блага!

— Добре собі благо — сидіти самій і дивитися, як кращі роки минають...

— Роки — це відносно, — не погодився Павло. — Ті, що попереду — ще кращі. А, по-твоєму, я мав сидіти тут на зарплатні двадцять доларів за місяць? І співати тобі, як тебе кохаю? Голий та босий? За пару років ти сама побачила би, що самим коханням не проживеш, що треба і вдягнутися, і дітей нагодувати. Я що — для себе старався, так?

— Павлушо, — скривилася вона, — я ще раз тобі пояснюю...

— Тим паче, я вже повернувся, — продовжував тиснути хлопець. — Я вже тут. І нікуди більше не поїду. Вже на роботі відновився. Та й взагалі... Ну, пробач...

Він нахилився до неї, але Світлана ступила крок назад.

— Він що, кращий від мене?

— Ця розмова безглузда, — ще раз повторила вона. — Я вже всє вирішила. Мені однаково, де ти працюватимеш. Це твоя справа. Ти розумієш? Мені тепер просто не до те-бе. Я навіть не вибачаюся, бо ти сам винен. І прошу, не тріпай мені нерви. Не роби так, щоб в мене залишилися про тебе погані спогади.

— Еге, — пробурмотів він, — нехай вони краще в мене поганими лишаться.

— Усе! — Світлана смикнулася йти. — У нас важкий хворий поступив, а я тут стирчу.

Але Павло схопив її за руку.

— Светка, ну що ти робиш?! Ти ж потім шкодуватимеш! Разом шкодуватимемо! Давай увечері зустрінемося і спокійно...

— Ні! Ніяких вечорів!

— Це тому, що ти знаєш: зустрінемося — передумаєш.

Вона видерла свою руку.

— Павле, я тебе прошу — вали назад до своєї Німеччини і не влаштовуй тут вистав! Зрозумів? Не роби себе посміховиськом.

— Не зрозумів, — вперто промовив Павло. — Я тут живу і працюю. І хочу тебе. Тому назад не поїду. Мене взагалі депортували. І мені потрібна ти.

— О, маєш! — Світлана схопилася за двері. — Того ти й згадав про мене. Депортували. Нехай би тебе ще й звідси депортували.

Вона сильно смикнула двері, але його нога продовжувала їх утримувати.

— Я нікуди не поїду, — майже по складах промовив він. — Я сиджу вдома і чекаю, доки ти заспокоїшся, а потім... Свєтка, ну я тебе прошу...

Павло нарешті відпустив двері, й вона тихо зникла у відділенні.

***

Олег увійшов до кімнати голий по пояс, дотираючи шию рушником. Скінчивши цю приємну процедуру, він кинув рушник на крісло, увімкнув пультом телевізор і впав на тахту. Телефон валявся там. А номер свого абонента він давно вивчив напам'ять.

— Алло! Ти, Володю?

— Я, хто ж іще... Думав, уже не дочекаюся від тебе звісток.

— Вважай, що дочекався, — Олег збирався із думками. І не просто звісток, а певних результатів.

— Ну, кажи.

— Знайшов невідомого з бородавками.

— Та ну! Ось бачиш! — складалося враження, що в співрозмовника просто перехопило подих. — І хто ж він?

Олег машинально повідав усе, що знав про Бліща, хоч і усвідомлював, що не варто вантажити Володю зайвою містикою.

— А до цього де працював? — зосереджено спитав Якимець.

— Не знаю... Хтось казав, наче військовим був, але...

— Значить, так. Розкопай про нього все, що можливо. Хто, звідки...

— Та яким чином? — розгубився Олег.

— Яким-яким... Ну, хоч би трудову книжку його подивися.

— Та хто ж мені її дасть?

— Олег... В тебе є гроші? За гроші секретні державні документи показують, а не те, що трудову книжку якогось бариги.

— Гаразд, — відізвався Олег. — Зроблю. Ага, мало не забув! Ну... словом... ампутаційний ніж у них пропав. У відділенні. Великий ампутаційний ніж. Це такий довгий... Словом,