Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
— І ти мало не забув мені це сказати?! — заволав Якимець. — Ну-у... ти даєш, друже.
— Але ж не забув! — виправдовувався Олег.
— А... оті, рамки рентгенівські не пропадали?
— Володю...— змучено промовив Олег. — Рентгенівських рамок у лікарні штук п'ятдесят, а може, й більше. Хто за ними встежить. А ніж ампутаційний — один. Точніше — був один.
— Розумію, — погодився той. — Ну, гаразд. Це важливо... Дуже важливо... Але ти поки що облиш. Розвідай про того, з бородавками. І я тебе прошу — відразу телефонуй. Добре?
— Добре, — пообіцяв Олег, — відразу. Тільки навіщо він тобі здався?
— Розумієш... — Якимець перевів подих. — Це ж я його... тоді... ну, замочив. Він мене кожного разу до столу прив'язує, щоб ногу відрізали. Сміється так гидливо... Я видираюся і б'ю його. А тоді беру ті мотузки і вдавлюю за шию. Поки язик не вилізе. І це щоночі... Ти не пробував, як це...
Запхавши мобільник під подушку, Олег поклав руку на очі, розпачливо хитаючи головою.
Павло мовчки сидів за столом, збираючись напитися. Перед ним стояла пляшка горілки — і зовсім не було закуски або, принаймні, склянки. Погляд хлопця прикипів до однієї точки. Він наче забув на якийсь час, для чого тут всівся. За дверима почулося шурхотіння, приглушені голоси.
— Павлику! Павлушо! — покликала хлопця мати.
У двері постукали.
— Мамо, я ж просив не чіпати мене!
— Павлику, відчини, до тебе прийшли.
Він здригнувся і скочив на ноги. Було видно, що по обличчі хлопця промайнула якась тінь надії. Не вірячи, він підійшов і відімкнув двері. Так, звичайно... Це не могла бути вона. На порозі стояли двоє його друзів — Володя та Андрій. Павло лише зневажливо гмикнув.
— Чого приперлися? Вас що, не запросили на весілля?
— Взагалі-то запрошували... — почав Андрій. — Але...
— А ти що... — Вовчик, побачивши на столі пляшку, відтіснив Павла і продерся до кімнати. — Диви, Андріано! Він сам! Без нас приговорити її зібрався!
Із виглядом знавців обоє вже розглядали звичайнісіньку пляшку «Столичної», наче це було хтозна-що. Мати Павла, задоволено зазирнувши у щілину, причинила двері й тихенько пішла.
— Чого привалили? — не на жарт розлютився Павло. — Якого милого? Ви що, зовсім обичіли у цій дірі? Ви що, не врубаєтеся? В мене життєва трагедія, а ви тут...
— Так, — хлопці перезирнулися, — ми ж і прийшли її з тобою розділити.
— Щоб менше було на брата. В нас же колись також будуть життєві трагедії, то і ти нам допоможеш.
Андрій багатозначно підкинув пляшку на руці.
— Одним словом — давай! — Вовчик діловито поліз до шафи, потім відчинив бар, дістав склянки. — Я бачу, чарок у тебе не водиться, хоча — яка різниця?
— Дійсно, — підтримав Андрій, — він взагалі з горла збирався...
— А закус? — продовжував нишпорити Вовчик. — Ти ж не хочеш сказати, що ті німаки без закусу вживають? Слухай, Андріано, а він тут взагалі-то другий тиждень уже товчеться, а ще за приїзд не виставив!
— І за нове місце роботи, — підхопив Андрій, — за посаду...
— Дійсно! — здивувався Вовчик. — Він же тепер головний лікар лікувального закладу, ФАП називається. Фельдшерсько-аку— шерський пункт.
— Н-да...— здивовано промовив Андрій.— Перша людина після голови колгоспу!
Павло мовчки наливався люттю, не знаючи, що йому робити.
— Мовчу! Мовчу! — Андрій підняв обидві руки догори.
— Та годі вже тобі! — дружньо штовхнув його у бік Вовчик. — Дійсно, ти б хоч якийсь шнапс виставив, а то горілка...
— Гидота — цей їхній шнапс, — пробурмотів крізь зуби Павло. — Горілка краще. А питиму без закусу. їсти — справа свиняча. Вам треба закус, ви й несіть.
— Ну, то й ми без закусу, — погодився Андрій.
— Павлушо, — підлесливо зауважив Вовчик, — а я там у барі цукерки бачив, круті такі... Може, оприходуємо? Не ковбаса, звичайно, але...
— Приходуй, — байдуже відповів Павло. — Спеціально привіз, думав...
— Та годі вже тобі! — всерйоз обурився Андрій. — їй гірше. Дурні баби... Завжди думають дупою, а потім шкодують. Не переживай, перетреться все. Час лікує. Давай...
Горілка була вже розлита по склянках, і компанія випила. Двоє, роздерши по-варварському коробку, закусували німецькими цукерками. Господар занюхав рукавом. Майже одразу ж налили по новій.
— Мужики, а ви що, серйозно не підете? — несподівано запитав Павло.
— На весілля? Звичайно, ні! — заявили обоє одночасно. — А на хріна воно нам здалося? Ми тут, поруч із тобою.
— Ми ж друзі!
— Слухай, Павлушо, — запопадливо почав Вовчик. — Ти вже там, напевно, битий вовк. Може, і я з тобою? З рік попрацюю... Місце можна знайти?
— Якщо пошукати — можна, — відповів Павло, в якого вже добряче заплітався язик.
— А якщо зловлять? У них же заборонено, щоб наші працювали!
— То й що? Ну, депортують... Як мене... Візьмеш прізвище жінки, зробиш другий паспорт — і знову поїдеш. Наш брат скрізь пролізе. Он, мене за рік жодного разу не зловили. Лише наприкінці, та й то — із власної дурості...
— А як ти так?
— О... ціла наука... — здавалося, господар уже й забув про власні проблеми та життєву трагедію. — Де тільки не ховався. І в сараї в бауера, і по підвалах... Головне, щоб тебе у процесі праці не накрили. А так — візу маєш законну — ходиш, наче біла людина: де собі хочеш, нічого не боїшся.
— Так вже й нічого? — підозріливо скривився Андрій.
— Абсолютно. Я весь час навіть гроші при собі тримаю. Уяви собі: ходиш увечері по вулицях, а в кишені кілька тисяч «зелених» — і зовсім не страшно. Там у них порядок — будь здоров! Поліцай мало не на кожному розі стоїть... Тільки коли переїжджаю сюди, тоді починаю по-справжньому боятися.
— Не знаю... — пробурмотів Андрій. — Я, напевно, так би не зміг. Як на мене, краще скромно, але надійно.
— Із нашими доходами «скромно» — не те слово, — відрубав Павло. — Злидні... А щодо того, що не
