Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
— Чуєш, друган...— Вовчика на той час вже конкретно розвезло. — А ти хоч знаєш, для чого ми прийшли? Андріано, ну, скажи йому!
— Так! — підтримав Андрій. — Знаєш? Ні, ми би й так прийшли, це зрозуміло, але...
— Одним словом, — продовжив Вовчик, — це твоя матуся просила, щоб ми тебе посторожили.
— Кого — мене?! — здивувався Павло. — Як це?
— Ну, боїться, як би ти собі чого не вдіяв...
— Вени там не порізав, чи ще чого...
— Ха! — Павло відверто розреготався. — Ви що, ідіоти? Ні, ну ви, мужики, тут зовсім до ручки доходите... Розвеселили, дякую...
— Ну чого ти! — образилися обидва. — Ми ж серйозно... Хто тебе зна... Людина у такому стані може...
— Не може! — обрубав Павло. — Собі не може. Собі й так вистачає. А ось ідею ви мені підкинули... Гм-м... Дуже цікаво...
Обидва хлопці з цікавістю та подивом вирячилися на Павла, який вже підвівся з-за столу і, зосереджено хитаючи головою, тяг із шафи сорочку.
За кілька хвилин мати Павла злякано дивилася, як вони збираються кудись іти — всі троє.
— Хлопці, куди ж ви? Я вас нікуди не пущу в такому...
— Усе гаразд, мамо.
— Усе гаразд, тьотю Надю, — підтвердили Андрій із Вовчиком. — Не бійтеся, ми за ним приглянемо.
— Усе буде о'кей!
Хмільна компанія забралася геть, залишивши у дверях розгублену та перелякану жінку.
***
Цього вечора хірург ургентної служби Ілля Петрович Медвідь виявився настільки змученим, що, видершись нарешті з роботи та потрапивши додому, не схотів ні вечеряти, ні вмиватися. Сталося так, що ургентне чергування розпочалося, щойно скінчився робочий день. Пересічний селянин цього вечора наче сказився. Люди падали з драбин, запихали пальці до січкарень. Ті, хто тижнями викохував гнояки на власному тілі, саме цього вечора наважувалися вирушити по медичну допомогу до районного шпиталю. Одна бабця, яку ще від рання покусав сусідський пес, на запитання, чого ж вона сиділа й чекала до вечора, відповіла воістину безпрецедентною фразою: «Шкода було сонячного світла». Ну, звісно, лікуватися можна й уночі, а заким день — потрібно господарство обходити. А коли зовсім звечоріло, ті, хто врізав більше належного, почали, кажучи по-простому, бити одне одному пики.
Тому, опинившись удома близько дванадцятої, Ілля лише зазирнув до спальні. Дружина вже спала. Обоє хлопчиків також поскручувалися на своїх диванчиках. Практично не роздягаючись, лікар накрутив будильник на сьому і влігся на дивані у вітальні. Натягуючи ковдру на голову, присунув ближче телефон. Адже гарантії, що цей потік остаточно припинився, не було жодної, а ургентувати належало до ранку.
Сон, що наснився йому, не йшов ні в яке порівняння з жахіттями пана Якимця. Снилося, що озвався телефон, передбачливо підсунутий до дивана, й нерозбірливий голос фельдшериці зі «швидкої» заторохкотів йому у вухо:
— Доктор, збирайтеся! До лікарні вас треба.
— Що там? — ледве виговорюючи слова, як і належало вві сні, запитав він.
— Живіт привезли, треба дивитися.
— Давайте машину...
Ця фраза була довшою, і вимовити її виявилося ще важче. На останніх словах Ілля навіть злякався, що зараз прокинеться. Так і сталося. Він перевернувся на інший бік і розплющив очі. Телефон мовчав, усе було спокійно. Лікар знову перевернувся та, накриваючись із головою, засопів.
Щойно заснув, наснилося ще жахливіше. Нібито до його будинку під'їхала «швидка», з неї виліз шофер, підійшов до дверей і почав гупати в них кулаком. Гупання це витримати було неможливо. Але ще важче виявилося піднятися, щоб сказати йому «пару ласкавих». Це вже означало — точно прокинутися вдруге.
Розлупивши очі та покректуючи, Ілля підняв голову. У двері дійсно гупали і дзвонили одночасно. Він скочив із дивана, наштовхуючись спросоння на стіл та крісла. Це справді був шофер «швидкої».
— Доктор, — невдоволено почав той, — я вже п'ятнадцять хвилин чекаю і вже п'ять хвилин стукаю та дзвоню!
— Га? — здавалося, Ілля лише зараз остаточно прокинувся. — А що, телефон не робить? Чому не дзвонили?
— Як це — не дзвонили? — шофер здивовано вирячився на нього. — Ми ж телефонували. Ви відповіли, мовляв, збираєтеся, щоб посилали машину.
— А... от чорти... — Ілля лише пошкріб потилицю. — Йду!
Він сів на диван і почав навіжено вдягатися. Обличчя лікаря висловлювало здивування та злість. Трубка на присунутому звечора телефоні красномовно лежала «навпаки».
***
Надворі стояла ніч. Гучна весільна музика гупала зовсім поруч, здавалося, просто за стіною хліва, під якою хтось порпався.
— Павлуш, а пса точно немає? — боязко запитав Вовчик.
— Немає, десь вештається.
— А як повернеться?
— Не бійся, він мене знає, — відмахнувся Павло, — це ж наші родичі.
— Ну що ти там махаєшся так довго?
— Не можу розв'язати, — крізь зуби сичав Павло, — бабуля так замотала...
— То розріж...
— Чим?! Зараз...
Нарешті двері заскрипіли.
— А точно нікого немає? — не вгавав Вовчик.
Андрій, злодійкувато озираючись, увесь час стояв мовчки.
— Звичайно, немає. Усі ж на... — навіть зараз йому важко було вимовляти оте «весілля».
Музики на сусідньому подвір'ї припинили фальшивити і гучний «набитий» весільний голос об'явив у мікрофон:
— А тепер, дорогі гості, просимо всіх за стіл. До нас прибула ще одна група гостей. Як то кажуть, краще пізно, аніж ніколи! Прошу! Зустрічайте!
Заграв весільний марш. Публіка оваціями висловлювала своє захоплення.
Хлопці пролізли до хліва. У кутку за загородкою рохкало двоє свиней, в іншому прип'ята корова флегматично жувала сіно. Навпроти неї розташувалася прип'ята коза. Вона, зиркнувши на несподіваних гостей, продовжувала жувати. Павло підкрався до неї і відв'язав від скоби.
— Ну, чого стали, помічники? Давайте.
Козу тихенько вивели надвір, а двері зачинили. Ведучи худобину на мотузку, обійшли сарай. Павло знову дав тварині хліба. Коза слухняно ішла за ним.
— Тут, — тихо промовив покинутий «Ромео».
— Ого! Потім так далеко вести! — висловив невдоволення приятель. — Може, краще в них?
— Ти що, шизанувся? — шикнув на нього Павло. – Яке — «в них»?! Там двісті п'ятдесят чоловік гостей! Постійно зайнято. В чергу станеш? З козою?
Хлопці порскнули у кулаки.
— Давай, Полька, гарна моя...
Козу приголубили і дали останній шматок.
— Ну, вперед...
