Понтиїзм. Казки кінця світу - Олександр Міхед
Це були улюблені Валині слова — «невідь-куди», «невідь-хто». Можливо, тому що сам він був невідь-ким — чоловіком із жіночим ім’ям, небажаним сином, якого виховували як доньку, сіра ворона за будь-яких обставин, чи то шкільних, чи ще якихось — він усе одно загубився б. Один із мільйонів. Пересічний. Статистичний. Ніякий.
Валя працював на складі. Він не був охоронцем-суткі-через-троє. Він мав просто сидіти в каптьорці всю ніч, очікуючи, що невідь-коли хтось щось захоче вивезти зі складу. Валя жив так само тут, при складі. У закапелку, прикритому заяложеною шторкою для душу. На шторці усміхалися грайливі дельфіни. І часто уві сні Валі здавалося, що ось-ось, ще мить і він навчиться розуміти їхню мову.
Грошей вистачало на макарони, консерви і хліб. Валю не вабили ні цигарки, ні спиртне, бо вони були надто чоловічими, надто нагадували про матір. Час до часу Валі вірилося, що йому таланить навіть відкладати якусь дрібку від зарплатні. А наступного місяця знову були якісь перебої з постачанням, розбори нагорі, добудова фазенди начальника, нова шуба його дружині, нова машина його коханці та ще якісь надзвичайні обставини. Гроші затримувалися, макарони закінчувалися, лишався лише густо заварений чорний чай. І більше нічого.
Валю особливо ніщо не цікавило. Йому якось вдавалося жити окремо від усіх. Іноді Валі здавалося, що він відгородився від усього світу блакитною шторкою. І шторка та насправді для його слабкої душі, а не для якихось там фанатів гігієни.
* * *
Одного дня у Валиній каптьорці з’явився старенький комп’ютер. Він скидався на дідугана, що мав свої примхи: режим неспішної роботи, обов’язкового сну і залипання. Часом процесор навіть чмихав, як справдешній дідо, що нюхнув тютюну. Підсліпуватий монітор мутною розпливчастою лінзою неохоче давав доступ до надр темної і заплутаної душі старого.
Валя одразу зрозумів — для таких війна ніколи не закінчується, весь світ — окупанти і пройдисвіти.
Валя називав комп’ютер Гришею. Хлопцеві подобався норовливий характер Гриші, був у ньому якийсь стрижень.
Валя довго не наважувався взятися за мишку і спробувати щось зробити на комп’ютері, бо якось ніяково зазирати в підсліпувату моніторну шторку чужої душі. Ночами Валя дивився, як спить Гриша, і розумів власну силу — кількома рухами він міг розбудити старого, змусити його працювати і не для невідь-кого, а для нього самого — Валентина. Розуміння своєї влади дуже тішило Валю. Тому він нічого не робив.
Одного вечора, коли клекіт дельфінів був особливо нестерпним, Валя вийшов на вулицю. Де-не-де проглядалися зірки, скупчені у сузір’я, що нагадували космічних птахів, які збиваються у клин і летять у позасвіття. Валя відчував холоднечу, і вітер поволі видував клекіт великих риб із його свідомості.
Валі кортіло з кимсь поговорити. Почути чийсь голос, чиюсь історію, щоб зрозуміти, що комусь іще гірше, ніж йому.
Вперше за багато часу Валя вирішив просидіти ніч у каптьорці, на своєму робочому місці. Він запарив чорного міцного чаю і, посьорбуючи, заливав ним буркотливий шлунок, що, як тамагочі з його дитинства, постійно просив їсти.
Валі було образливо, що ось він тут сидить, а всі сплять. І він розбудив комп’ютер. Старий Пень, як називали хлопці Гришу-Pentium’а, зачмихав, загарчав, забуркотів, маленький вентилятор здійняв хмарку пилюки. Валі здалося дуже образливим, що хлопці на Гришину заставку робочого столу («бач, у нього стіл, а в мене робоче місце», — пробурмотів Валя) поставили зображення голої дівки.
«Якось воно цеє», — подумав Валя. Дівки і все, що з ними, було для Валі незрозумілим і відразливим. Щось схоже на релігію, в яку його з дитинства хотіли навернути — він терпів, причащався, виконував обряди, ходячи в сукенках по дому на радість матері, а коли вирвався з-під її опіки, обходив такі храми дівочого тіла якомога дальшою дорогою. «Та ще й невідь-які зарази бувають», — подумки додав Валя. Щоправда, можливо, Гриша справжній мужик, а мужики не проти думати про голі цицьки поки й віку. «Хай буде», — подумав Валя і смачно сьорбнув чаю.
Спершу він спробував розібратися в іграх, для яких, власне, хлопці й поставили дідугана тут. Але Валя ніяк не міг допетрати, який сенс усіх цих ігор у карти чи розміновування полів вигаданих комп’ютерних воєн. З кожною програною спробою Валя дуже розчаровувався, і йому боліло серце. Так, наче кожна страчена гра і програне життя забирали одне з дев’яти його власних життів.
Знуджено він почав відкривати поспіль усі програми. Відкрився текстовий редактор. Валя здивовано розглядав білу сторінку. Він натиснув кілька літер на клавіатурі, відчувши невимовну радість. Легке поклацування стареньких кнопок заспокоювало. Він нарешті міг на щось впливати.
Валя уявив, що має сольний концерт у якомусь величезному залі. Всі очі спрямовані на нього. А він виклацує віртуозні комбінації.
Валя незчувся, як настав ранок і з-за вікна долетіли перші звуки пробудження магістралі, поруч із якою був склад. Валя знехотя повертався зі свого бенефісу, зачудовано розглядаючи нагромадження і скупчення своїх музичних літер і чисел, які стрункістю і послідовністю радше нагадували розгорнуте число Пі, ніж літери, розкидані в довільному порядку.
Валя вимкнув Гришу і втомлений, утішено посміхаючись, почвалав у ліжко. Він спав майже цілий день. І дельфіни, присутні на його концерті, клекотали «біс!», «браво!» і аплодували ластами.
Валя прокинувся з заходом сонця. Голова тяжко боліла, тіло було, як розбита ваза, яку намагалися склеїти кілька майстрів, але десь явно схибили і тепер вона протікала. Валя вишкріб рештки макаронів і полеглих рядами законсервованих сардин. Потроху оживаючи, він пішов до Гриші.
Той зустрів його заспокійливим мурчанням. Валя взяв мишку, ніби вітаючись за руку зі старим. Цієї ж миті на моніторі з’явилося повідомлення про помилку в системі. Валя розгублено розглядав варіанти відповіді — «ОК», «Ні», «Відмінити». Але єдиним доступним варіантом, як підказка долі, миготів «ОК». Пчихнувши кілька разів, Гриша почав перезавантажуватися.
Валя відвів очі від монітора і визирнув у вікно. Повна темрява, без зірок. За мить почало світати, дуже швидко обрієм, як на швидкому перемотуванні, промайнуло сонце, і знову спустився суцільний морок.
Валя ніяково глянув на Гришу. Той привітно підморгнув йому оголеною дівчинкою-підлітком на робочому столі. Хлопці часто з заздрістю прицмокували, дивлячись на комп’ютер, і подумки бажаючи собі такої подружки на робочому місці, або вже краще — просто на робочому столі.
Валя глянув на годинник у куточку монітора — правильний день
